Міша прочищає горло, і я здригаюся, згадавши про його присутність. Так само я могла би прокричати про свою жалюгідність, щоб усі почули.
— Ти точно не проти, що я сьогодні нав’язалася з вами?
Очі Аміри зблискують.
— Звичайно! Я з радістю візьму тебе. Ця поїздка дасть тобі змогу трохи роздивитися наші землі.
— Дякую, — відповідаю я.
— Обирай коня, Абріелло, — каже Міша і здіймає руки долонями догори, показуючи на стійла. — Наші конюхи саме обідають, і, якщо схочеш, ми допоможемо тобі закріпити сідло.
У стайні десятки коней, але, коли я наближаюсь, чорна кобила змахує шовковистою сріблястою гривою, ніби намагається привернути мою увагу.
— Це Двозоря, — каже Аміра, закинувши сідло на плече. Вона підходить до мене.
— Яка красива, — відповідаю, погладжуючи кобилу по носі.
— Вона дуже особлива, і знає це, — зауважує Міша, сідлаючи свого коня — гнідого жеребця. Мені б знадобилася драбина, щоб залізти на такого.
Аміра підіймає засув і відчиняє стайню.
— Її назвали так за сріблясті позначки на задніх ногах. Таких, як вона, дуже мало, і всі одного роду — нащадки скакуна королеви Меб.
Уже вдруге за вечір чую згадку про стару легендарну королеву,
— Королева Меб була… справжньою? — запитую я, допомагаючи Амірі накинути сідло й вуздечку. Виконую все по пам’яті, згадуючи, як це робили конюхи в стайні Себастіана. Аміра терпляче показує мені кожен крок.
— О, ще і якою справжньою й дуже шанованою своїм народом, — розповідає Міша. Він сідлає свого коня, рухаючись несвідомо як той, хто робив це тисячі разів. Зважаючи на те, скільки років цим двом, припускаю, так воно і є. — Саме її рід правив на троні Тіней до того, як дід Фінна обійняв престол.
— А сім’я Фінна… скинула їх? — запитую я.
Аміра стискає губи й хитає головою. Її карі очі сумнішають, і вона каже:
— Фіннів дід Кайрін був другим після королеви Рії, останнього живого нащадка Меб. Після вбивства Рії він і зійшов на престол.
Ой, як вдало для нього все склалося.
— Кайрін був спорідненим королеви, — продовжує розповідь Міша, виводячи свого коня зі стійла. — Він поєднався з нею магічним зв’язком і віддав би життя за королеву Рію чи будь-кого з її спадкоємців.
Я опускаю голову, соромлячись свого припущення.
— Усе гаразд, — каже Аміра, її рука торкається моєї. Лагідна усмішка королеви Диких фейрі заспокоює, хоча я здогадуюсь, що налаштовуватися на мої емоції — її дар. — З огляду на те, що ти бачила від представників нашого виду, ніхто не звинуватить тебе в найгірших припущеннях. Але загибель родоводу Меб була непоправною втратою для кожного в цьому світі, хто не хотів бачити, як Двір Сонця поширює свою владу за межі власних кордонів.
— Це тому фейрі почали народжувати дітей від людей? — запитую я. — Щоб мати більше спадкоємців? Щоб їхній рід так легко не зник?
— У Меб було багато дітей — одні від людей, інші — від фейрі, — розповідає Міша. — А в її дітей були свої діти, і так далі. Її рід був благословенний родючістю.
Я спантеличено суплюся.
— То що тоді з ними сталося?
Довгу мить Аміра витримує мій погляд. Я майже бачу розбите серце в її очах, коли вона каже:
— Золоті фейрі вбили їх усіх. Навіть немовлят.
* * *
Ми їдемо далеко від палацу. Спускаємося гірською стежкою, такою кам’янистою, лісистою і крутою, що мої стегна й м’язи живота болять від напруження, з яким я тримаюся в сідлі. Щоразу, як на мене накочує чергова хвиля виснаження, дивуюся, чому не повертаюся до палацу, не відпочиваю в ліжку. Не знаю, як вирішити, кому довіряти в цьому світі, але знаю, що багато можна зрозуміти з того, як хтось ставиться до слабших за себе, до тих, хто не може нічого запропонувати.
Сьогоднішній вечір розповість мені чимало про господарів цих земель.
Доки ми спускалися з гори, король і королева постійно називали табори фейрі поселеннями. Однак тільки коли ми приїхали, я зрозуміла чому. Те, що вони створили для Немилостивих біженців, справді більше нагадувало маленьке село, ніж тимчасовий табір.
Я очікувала вбогості, але маленькі хатки із солом’яними стріхами, що стоять акуратними рядками обабіч дороги, мають значно кращий вигляд, ніж описані Мішею прийнятні умови.
Дорога виводить нас до перехрестя у формі літери «Т». Міша зістрибує з коня, допомагає вибратися із сідла дружині, потім мені. Двійко усміхнених хлопчиків із маленькими ріжками й довгим темним волоссям забирають наших коней, залишаючи нас на території, яка, здається, є центром поселення. Поруч зведено павільйон, заставлений столами — гадаю, це спільна їдальня, — а за ним — ігровий майданчик, де троє дітей буцають одне одному м’яча.