— Це щось заразне? — запитує Міша. — Воно поширюється?
— Тільки серед дітей. Перших привезли вчора й ще двох сьогодні вранці. З дорослих ніхто не хворіє.
Аміра підходить до ліжка в центрі ряду, де спить, скрутившись калачиком, маленький хлопчик із коротким темним волоссям. Якби не слова Лети, я би подумала, що він та інші дітлахи просто задрімали.
Це не ті діти, яких уві сні мені показувала Ларк, але я не можу ігнорувати схожість. А ще досі не розумію, що вона намагалася мені сказати.
«Вони шукають тебе. Тобі треба повернутися додому».
Ларк хотіла сказати, що мій дім буде тут? Що я зможу чимось допомогти цим дітям? Чому ж тоді образ, який вона показала мені, так сильно відрізнявся?
Аміра відкидає хлопчикові волосся із чола.
— Привіт, маленький.
— Це Кейл, — каже Лета. — Йому три роки. Він приїхав до поселення зі старшою сестрою приблизно місяць тому.
— Як сестра? — запитує Міша.
— Здається, добре. Вона, звичайно, хвилюється за брата, але жодних ознак хвороби в неї не помічено.
Аміра опускається на коліна, щоби бути лицем до лиця зі сплячим хлопчиком.
— Кейле, ти тут?
— Ми все перепробували, — розповідає Лета. — Можливо, це якась дивна хвороба, але я ніколи не бачила, щоб діти спали так міцно й так довго.
Аміра востаннє гладить хлопчика по волоссю й підводиться.
— Я відчуваю його там, — каже вона. — Йому не боляче, але все це дивно. Я ніколи не переживала чогось подібного. Будь ласка, тримай нас у курсі подій.
Лета киває.
— Звісно. Вибачте, що потурбувала. Я дуже ціную ваш час.
— Це пусте, — Аміра заспокійливо бере її за руку.
Плечі Лети помітно розпружуються, а дихання вирівнюється.
— Дякую вам, — зітхає вона.
Надворі хтось починає кричати.
Міша й Аміра вибігають із лазарету, я за ними. На вулиці самотньо стоїть понурий хлопчик, якого ми бачили раніше, й кричить так, ніби на нього напали. Щойно я зупиняю на ньому свій погляд, як його жах накриває мене, мов власний.
Аміра падає перед ним на коліна й обіймає. Хлопчик продовжує кричати, але ховає обличчя на її грудях, наче шукає заспокоєння.
Натовп навколо раз чи два зиркає в їхній бік, та, схоже, нікого особливо не турбує дитяча істерика.
Аміра не бере хлопчика на руки, не просить заспокоїтися. Вона безупинно ніжно гладить його по спині, а він продовжує кричати.
Страх кружляє навколо мене, обплутує й тягне у свої тенета, я почуваюсь… безпорадною. Цілковито безпорадною від спустошливого плачу цієї дитини.
— Що я можу зробити? — запитую Мішу.
Він кладе руку мені на плече, Аміра зустрічається зі мною поглядом і ледь помітно хитає головою.
Нічого. Я нічого не можу зробити. Як завжди.
Відходжу вбік. Якщо я нічим не можу допомогти, то принаймні не заважатиму.
Хлопчик нарешті припиняє кричати. Коли западає тиша, мій страх розчиняється в крові, наче його ніколи й не було. Аміра бере малого на руки й підводиться, пригортаючи до себе.
— Я зараз повернуся, — каже вона мені.
Киваю й дивлюся, як вона несе хлопчика до будиночка трохи далі по вулиці.
— Що з ним сталося? — запитую я.
— Декого з дітей нам вдається врятувати до того, як їх відправлять у табори, — каже Міша, теж дивлячись услід Амірі. — Ми завжди намагаємося знайти їх, щойно вони перетнуть кордон, і відкрити портал, щоби переправити біженців у безпечне місце, доки вартові Арії не встигли їх схопити. Але і Мордей, і королева стежили за нами. Мордей не хотів, щоб його піддані тікали, а королева прагнула, щоб усі фейрі Тіней, спіймані в її володіннях, працювали в таборах або померли. На кожному кроці нашим зусиллям налагодити переправу біженців шкодить необхідність тримати все в секреті. — Він киває на будинок, у якому зникла Аміра з дитиною. — Багато дітей провели не один тиждень у таборах, перш ніж ми змогли дістатися до них. Дехто так і не зміг оговтатися від жахів тих днів.
— Що Арія з ними зробила? — запитую я.
Міша хитає головою.
— Ми не знаємо всього, але мені відомо, що вона відправляла їх у шахти.
— У шахти?
Міша затримує на мені довгий погляд, і мені здається, він читає всі мої думки, бачить, як болить моя душа через жахливі страждання, що випали на долю цих розділених сімей.
— Я, здається, розповідав тобі, що можна знайти під Гоблінськими горами.
— Вогняні самоцвіти, — шепочу я.
Міша розгойдується на підборах, схрестивши руки.
— Вона вже двадцять років посилає дітей Немилостивих у ті копальні. Якби Арія не поповнювала свої запаси самоцвітів, ціна прокляття вбила б її задовго до того, як ти його зруйнувала. Королева стверджувала, що відловлює Немилостивих біженців, щоб застерегти інших, що намагається тримати їх подалі від своїх володінь, аби захистити народ. Однак правда в тім, що їй були потрібні ці діти — вони діставали камінці, щоб вона могла пережити прокляття.