— Чому саме діти Немилостивих? — запитую я. — Тому що вони малі? Хіба вони не беззахисні?
— Річ не тільки в тому, що діти малі, хоча і це теж. Малеча має вроджену здатність відчувати вогняні самоцвіти в стінах. Це вміння з віком зникає. А чому саме Немилостиві? Може, через їхній дар темряви, а може, через те, що серце королеви наповнене мерзенною ненавистю. Не всім дітлахам вдалося повернутись, а ті, хто зміг…
Міша хитає головою й решту слів промовляє в моїй свідомості: «Більшість дорослих померли би, побачивши жахіття під тими горами».
Я боюся запитати, ніби в мені досі відлунює страх того хлопчика.
— А що там? Що ховається в тій темряві?
— Чудовиська, які живуть під Гоблінськими горами… Не можна отримати доступ до великої сили, не зіткнувшись із великими жахіттями.
— Але Арія не зіткнулася з ними. Вона послала дітей, щоб ті зробили це замість неї, — похмуро кажу я, і лють закипає в моїй крові.
У світі смертних дітей обманом вплутують у контракти, прирікаючи на життя в рабстві, а тут їх відправляють під землю на поталу незбагненним монстрам. Невже так важко зрозуміти, що сильніші цього світу повинні захищати найвразливіших?
Може, Міша маніпулює мною на догоду власним політичним інтригам. Може, я справді не маю довіряти бодай комусь у цьому світі. Проте страх маленького хлопчика був справжнім, і я зроблю все, щоб завадити Золотій королеві отримати ще більше влади й експлуатувати ще більше дітей. У людському світі я завжди мріяла знайти спосіб захистити слабких і вразливих — досі думаю про той стос контрактів у сховищі Крейтона Горста.
У світі фейрі в мене справді є шанс зробити це, і я відмовляюся змарнувати його лише тому, що борюся з власним розбитим серцем.
— Вона послала дітей, — повторюю я. — Принесла їх у жертву.
— Так, — похмуро каже Міша.
— Смерть — занадто легка кара для неї, — не встигаю навіть подумати, як ці слова вилітають із мого рота.
Водночас Міша усміхається:
— Це точно.
Зітхнувши, він змахує головою, ніби відганяє набридливу Думку.
На що ще піде Арія, якщо їй вдасться поширити своє правління на територію Немилостивих? Що станеться з дітьми в тих землях, якщо її жадібність не втихне?
Я насуплююсь.
— Здається, усі підозрюють, що королева вбила своїх батьків. Я ніколи цього не розуміла.
— М-м-м, — Міша округлює очі й дивиться на мене майже заінтриговано, але його відповідь обережна й нічого не стверджує.
— Це ж не може бути правдою? — тисну я. — Мені казали, що корона не може перейти до спадкоємця, якщо він убив за неї. Тож якщо це правда, як Арія отримала корону?
— Хороше запитання, — тільки й відповідає Міша. — Багато хто вірить, що якби ми знали відповідь, то довідалися б і про слабкість Арії. Але ми не знаємо, — він стинає плечима. — Я чомусь сумніваюся, що їй просто пощастило.
Важко ковтаю.
— Треба було вбити її, коли мала шанс.
Він хитає головою.
— У тебе ніколи не було шансу, Абріелло. Нехай та коротка мить, коли ти наблизилася до Арії, не вводить тебе в оману. Королеву всюди супроводжують десятки найсильніших і найвідданіших вартових. Якби ти бодай спробувала заподіяти їй щось, особливо в тілі людини, поразка була б неминучою.
Я зітхаю. Можливо, це не повинно мене втішати, але стає легше.
— Ходімо зі мною.
Міша веде мене повз декілька будинків до школи, яку показував раніше. Її двері відчинені навстіж, а біля маленької клумби перед входом грається зграйка дітлахів.
Усередині перед великою дошкою розставлено з десяток стільців, у кутку за масивним письмовим столом сидить срібноволоса фейрі, обернена обличчям до кімнати.
Щойно вгледівши Мішу, вона підводиться. Він махає їй рукою.
— Привіт, Делло. Ми прийшли подивитися на дитячі малюнки.
— Звісно, коли завгодно.
Її щоки горять яскраво-рожевим рум’янцем, ніби сама лише присутність Міші водночас і тішить, і бентежить. Вона не наважується дивитись нам в очі, але не думаю, що їй це заборонено. Здається, вона просто надто вражена візитом короля Диких фейрі.
Міша киває на стіну позаду столу, де висять малюнки найрізноманітніших форм і розмірів. Підходжу ближче, зачарована тим, що бачу. Зображення сімей, зоряного нічного неба, гір, річок і квітів. Натомість мій погляд прикипає до малюнків монстрів — безоких і гострозубих істот, які видаються примітивними, хоч мене не полишає відчуття, ніби вони от-от вистрибнуть із паперу назовні.