— Це Абріелла, — каже Міша, і я змушую себе відвести погляд від малюнків та озираюся, щоби привітатися.
Срібноволоса ступає крок уперед і простягає руку:
— Завжди рада друзям Міші.
— Вона не просто подруга, — втручається Міша. — Вона саме та, яка вбила Мордея.
Очі вчительки округлюються.
— О боги! Я не знала… — Вона падає на одне коліно, досі тримаючи мене за руку, й підносить мої пальці до свого чола. — Це така честь. Дякую, дякую вам. Ви навіть не уявляєте, що зробили для мого народу. Ми в такому боргу перед вами. Будь ласка, скажіть, як я можу вшанувати вас сьогодні й кожного наступного дня.
— Я… — зиркаю на Мішу, не знаючи, що сказати. Я думала, що вітатися з Летою було ніяково, але це…
Міша стинає плечима, ніби не несе особистої відповідальності за те, що поставив мене в цю незручну ситуацію.
— Будь ласка, підведіться, — кажу я. — Ви мені нічого не винні.
— Я винна вам усе. Мордей убив моїх батьків, братів, чоловіка й мого… — вона затинається на останньому слові, але я і без того розумію. Мордей — не єдина причина, через яку їй довелося покинути дім. Він убив її дитину.
Чи стала б вона на коліна, якби знала, що попереду ще більше розрухи? Чи подякувала б мені, якби розуміла, що я, обравши шлях, який привів мене сюди, прирекла її народ на ще більше страждання? Хоч цього разу лиходій буде іншим, без правителя на троні Тіней Немилостивий Двір не має жодного шансу встояти проти королеви.
— Він був чудовиськом, — шепоче Делла.
— У цьому світі багато чудовиськ, — кажу, думаючи про істот під Гоблінськими горами та про королеву. — Я вбила лише одного. І я рада, що Мордей мертвий, але він не останній монстр у цьому світі. Будь ласка, встаньте.
Вона неохоче підкоряється, хоч голови не підводить.
— Пророцтво казало, що ви прийдете, але я не вірила, що доживу до цього дня.
Я переводжу погляд на Мішу.
«Яке пророцтво?»
«Я не знаю, про що вона говорить. Можливо, це спотворена версія кількох різних казок про смертних, народжених вбивати злих королів».
Гм. Дар Міші може бути моторошним, але це зручно.
«Правда ж?» — запитує глибокий голос Міші в моїй голові.
Аміра заходить до школи й усміхається, помітивши нас.
— Ось ви де.
— Усе гаразд? — запитує Міша в дружини.
Аміра киває, і коли мовчання затягується, я розумію, що вони ведуть власну беззвучну розмову.
Делла нарешті відпускає мою руку й відступає, голова її досі схилена.
— Вам тут потрібна якась допомога? — я незграбно соваюся на місці, не впевнена в тому, що саме пропоную.
Делла зрештою підводить голову.
— Допомога з… про що ви, міледі?
Міша й Аміра витріщаються на мене. Я почуваюся дурепою, але продовжую:
— Ну, в класі. Якщо вам колись знадобиться, щоб хтось почитав дітям, або…
— О, ви не мусите цього робити, — каже Делла.
Водночас Міша вигукує:
— Це було б чудово, Абріелло. Чому б тобі не повернутися сюди завтра?
Щоки Делли заливає яскравий багрянець, але вона врешті киває.
— Це було би честю.
— Ходімо, Абріелло, — Аміра підштовхує мене до виходу зі школи. — Дозволь показати тобі решту поселення.
— Було дуже приємно познайомитися! — гукаю через плече Деллі.
— Це мені було приємно, міледі.
Я поспішаю геть так швидко, як тільки можу.
— Їм завжди потрібна допомога в школі, — зазначає Міша, доєднуючись до нас на вулиці.
Ми йдемо втрьох. Я намагаюся дихати рівно, та що більше думаю, то меншими стають мої легені. Небо забарвлює мерехтлива пастельна веселка, що тягнеться до призахідного сонця. Проте хай як тут гарно, я хочу, щоб настала ніч. Я так хочу побачити зорі!
— Вона думає, що я врятувала її, — не стримуюсь, коли ми відходимо достатньо далеко від школи. — Але це я винна, що вони досі не можуть повернутися додому. З моєї вини їхній трон, усе їхнє кляте королівство руйнується.
Аміра зупиняється, розвертається й бере мене за руку.
— Абріелло, — промовляє вона, і її голос, її дотик змивають мої гнів та ненависть до себе, а на зміну їм приходять тепло й… супокій.
Мої очі широко розплющуються — і наші з нею погляди зустрічаються. Аміра усміхається.
«Чудовий дар, правда?» — запитує в моїй голові Міша. Я киваю, не думаючи, яким дивним це може видаватися.