— Що за нісенітниця?.. — бурмочу, заходячи до кімнати. На ліжку лежить свіжа нічна сорочка, повітря вологе від теплої ванни, що чекає в суміжній кімнаті.
Я швидко роздягаюся і простую туди. Занурююсь у гарячу воду й зітхаю, щойно тепло огортає мої зболілі стегна. Коли навколо все стихає, я так сильно відчуваю Себастіана — його горе і смуток, — що хочу плакати. Я сумую за ним. Мені бракує віри в те, що він мене кохає, що я можу йому довіряти.
Щоб не намочити волосся, зав’язую його якнайміцніше, але декілька пасм закороткі, вони не тримаються купи й падають мені на обличчя та на шию. Від пари, що здіймається з ванни, мої кучері закручуються ще сильніше. Я миюся так швидко, ніби, вийшовши звідси, зможу втекти від цих почуттів і цієї непереборної самотності.
Вдягнена в нічну сорочку, я лежу під ковдрою. На небі сходить місяць, і його сяйво скоса падає у вікна спальні. Виснаження тисне на мене, але щоразу, як заплющую очі й намагаюся розслабитись, уявляю того маленького хлопчика, котрий кричить посеред дороги, згадую його жах — і він стугонить у моїх венах.
Не знаю, чому Міша вважає, що саме я можу об’єднати розколотий Двір. Будь-яка прив'язаність, яку Себастіан і Фінн відчувають до мене, нівелюється тим, що в мене є те, що їм обом потрібно. Це не означає, що я можу змусити їх співпрацювати чи що розумію, як це зробити. Натомість цілковито погоджуюся, що королеву Арію не можна лишити безкарною. Не після того, як я побачила ті табори. Не після того, як почула сьогодні крики жаху того маленького хлопчика.
Може, мені й не вдасться виправити все. Може, й не вдасться зцілити зморене королівство чи стати посередницею в боротьбі за владу, та я можу зробити щось із цими таборами. Якби тільки знати, де їх знайти. Заради цього варто було би попросити Себастіана про допомогу.
Я проводжу пальцем по пасму на скроні й усміхаюся, коли світло падає на нитки гоблінського браслета, який дав мені Бейккен. Десятки тонких сріблястих ниток, невидимих нікому, крім мене, виблискують у місячному світлі. Я схоплююся з ліжка і знаходжу свій ніж. Гострим наче бритва лезом зрізаю коротке пасмо на потилиці й розриваю нитку на палійському браслеті.
Бейккен з'являється майже одразу. Це вперше я бачу його після тієї ночі в палаці Немилостивих. Тоді, залита кров’ю вбитого Мордея, я відтяла собі волосся аж до шиї, щоб гоблін переніс мене до катакомб Фінна.
Сподіваюся, сьогодні він попрацює за меншу плату.
— Вогнянко, — посміхається він до мене. — Що ти для мене приготувала?
Я розкриваю долоню, щоби показати йому коротке пасмо волосся з потилиці.
Бейккен супиться:
— Не ображай мене, Вогнянко.
— Я не хотіла образити тебе. Але це все, що я маю, а мені треба до палацу Немилостивих.
— Я не працюю задарма.
— Вважай це авансом, — випалюю й роблю паузу, вигадуючи план на ходу. — Як щодо пасма принца Ронана на зворотному шляху?
Бейккен примружує банькаті очі. Він хоче те, що я пропоную.
— Як ти збираєшся дістати волосся принца?
— Залиш це мені, — кажу, затамувавши подих. Думаю, це має спрацювати. — Домовились?
Коли Бейккен тягнеться до мого зап’ястя, я згадую, що вдягнена лише в тонку нічну сорочку.
* * *
Бейккен переносить мене до ледь освітленої спальні й зникає ще до того, як я повністю матеріалізуюся. Це не та розкішна спальня, в якій я опинилася, пройшовши крізь портал у гардеробній королеви. З вікна відкривається краєвид на бурхливу річку, що тече через гірський перевал, хоча не цей пейзаж вражає мене найбільше. А він.
Абсолютна сутність Себастіана вривається в мене.
— Абріелло!
Я обертаюся на звук Себастіанового голосу. Він схоплюється з ліжка. Перш ніж встигаю сказати слово чи бодай оговтатися, він підхоплює мене на руки й відриває від підлоги. Він без сорочки, його тіло таке тепле, що мені хочеться розчинитися в ньому. І не лише тому, що я сумую за його теплом і любов’ю. Не тому, що я самотня й не хочу жити в цьому жахливому світі без нього.
Я хочу розтанути в ньому, бо коли ми тут, в одній кімнаті, зв’язок між нами стає чимось більшим, ніж передавачем емоцій. Себастіан ніби половина мене, і я не можу витримати біль, який він відчуває.
Згадую себе сім років тому, те горе, яке мучило мене, коли я оговталася після пожежі. Я ледь не загинула, так, але мій батько тієї ночі помер, і тягар цієї втрати весь час тиснув мені на груди й плечі, стискав мої легені так, що я не могла зробити глибокий вдих.
Відчуваючи це зараз, розуміючи, як страждає Себастіан, я хочу лише одного: полегшити його біль. Своїм поцілунком. Своїм тілом. Своїм прощенням. Будь-чим, аби виповзти з-під ваги всього цього горя, провини й тривоги.