Однак я не можу. Натомість притискаю руку до грудей Себастіана й відштовхую його.
— Опусти мене.
— Боги неба й землі, ти повернулася до мене, — каже він, гладячи мою шию. Його губи торкаються моєї шкіри, й це неймовірне відчуття — я тремчу від усвідомлення, яке задоволення пронизує наші тіла: моє і його. — Я знав, що ти повернешся.
Я небезпечно близько до того, щоб розтанути від його дотиків, тому намагаюсь опанувати себе.
— Опусти мене, Себастіане, негайно.
Оглушливий вибух темряви заливає кімнату.
Себастіан підкоряється й повільно опускає мене на підлогу. Навіть коли темрява спадає, я міцно хапаюся за контроль над своєю магією.
— Мені шкода, — каже він, вивчаючи моє обличчя. — Я просто… Я так хвилювався й так відчайдушно за тобою скучив. Намагався відвідати твої сни, але ти виштовхнула мене.
— Я знаю. Тому що тобі там не раді.
Мені не треба бачити біль, що промайнув обличчям Себастіана, я і без того розумію, що боляче вразила його. Я відчуваю це. Ніби кожним словом розбиваю власне серце. Себастіан хитає головою, і біль вщухає — усі його емоції слабшають, наче він приховав їх якимось щитом чи захисним муром.
— Я розумію, чому ти злишся, — промовляє він, — і я на це заслуговую, але…
— Я тут не для того, щоб говорити про нас. Я не пробачаю тобі й не шукаю возз’єднання.
Його обличчя блідне, а прекрасні очі кольору морських хвиль гаснуть.
— Я не хотів, щоб усе склалося саме так, — зізнається він.
Я стискаю зуби.
Думала, що готова зустрітися з ним, що зможу зосередитися на своїй місії, але це виявилося складніше, ніж я очікувала.
— У тебе був вибір. Ти міг сказати мені.
— Хіба? — запитує він. — І що б ти тоді зробила?
Я б з радістю віддала йому корону, якби могла. Проте… у такому разі мала би померти або стати фейрі. Річ у тім, що якби я знала, що йому насправді від мене треба, я б утекла.
— Ти коли-небудь кохав мене по-справжньому? — запитую я.
— Я зв’язав із тобою життя, — каже він, хитаючи головою.
Я пирхаю.
— Судячи з твоїх татуйовань, здається, ти зв’язуєш себе з кожною охочою, тож вибач, якщо не сприймаю це як знак твого невмирущого кохання.
Його погляд холоднішає.
— Я лише кажу, що оскільки між нами зв’язок, тобі немає потреби питати. Ти вже знаєш, що я відчуваю до тебе.
Це правда. Я відчуваю Себастіана у своїй крові. Відчуваю його біль, і тугу, і любов, навіть попри щит, який він виставив, щоби пом’якшити ці почуття.
— Як можна вчинити так із тим, кого кохаєш? — різко втягую повітря. Я не плакатиму. — Невже ти очікував, що я прокинусь, і все буде гаразд? Що я прийму все це й щаслива вирушу на твою коронацію?
— Я очікував, що ти даси мені шанс пояснити. Так чиниш, коли кохаєш когось. Але ти втекла. Як завжди.
Я здригаюся, бо він має рацію. Щоразу, коли між нами виникали складнощі, я тікала, але це не звільняє Себастіана від відповідальності за його рішення.
— Ти не можеш звинувачувати мене в цьому. Ти обрав корону замість мого життя й засмутився, що я не зосталася поговорити про це?
Він хитає головою.
— Ти колись замислювалась, чому я просив тебе не приходити до Фейрії? Я сказав тобі лишатися у Фейрскейпі. Мені потрібен був ще рік.
— І що сталося б за цей рік, що…
Його очі зблискують:
— Вона би померла!
— Королева.
Його матір. Себастіан не страждав через те, що вона вмирала. Він сподівався ховати мене до її смерті.
Я уривчасто вдихаю, згадуючи, що він казав у моєму сні.
«Зрозумів, що не зможу цього зробити. Я знав, що краще дивитимусь, як помирає моя матір, ніж зраджу тебе. Але в мене не було вибору».
— Коли мені виповнилося дев’ятнадцять, мати відправила мене знайти тебе, відшукати корону мого батька. Вона б і сама це зробила, але була надто слабкою. Прокляття спустошило її. Тому вона послала мене зробити те, для чого я був народжений. Надіти корону, що, як обіцяв мамі Оберон, дістанеться їхній дитині, — він важко ковтає. — А потім я зустрів тебе. Я знав, що матір тебе знищить, і не міг цього допустити. Усе, що я міг, — приховати правду. Вичікувати, доки прокляття нарешті вкраде її останній подих. Тільки тоді ти була б у безпеці.
Такі гарні слова. Він завжди знаходить для мене гарні слова.
— Я лише хотів, щоб ти була в безпеці.
— Я чи корона?
— Ти, — гарчить він, очі палають, і розчарування пробивається крізь щит, яким він відгородив свої емоції від мене. — Але ти мене не послухала й однаково прийшла сюди. — Він хитає головою. — Я мусив зробити все, що міг. Єдине, що я міг.