— Чому вона не хоче зустрітися з тобою?
Він міцно стискає щелепу і спрямовує лютий погляд на стіну:
— Секрети? Інтриги? Я не знаю, але хай там що, це недобре. Мене непокоїть, що буде далі.
— Ще б пак. Твоїй матері не можна довіряти.
— Це й без того зрозуміло, але я багато чого не знаю. Я хвилююся про те, що саме їй відомо і що вона може вчинити, заставши тебе на своїх землях.
Вона не вагаючись знищить цілий табір біженців, щоб дістатися до твоєї сили.
Я готова була наполягати на своєму, але цей аргумент змусив мене замислитися.
Навіщо намагатися врятувати їх, якщо моя присутність несе більше ризику їхнім життям?
— Якщо я дозволю тобі зробити це без мене, ти обіцяєш повернути тих Немилостивих додому?
Себастіан опускає плечі, його полегшення омиває мене, немов прохолодна вода.
— Довірся мені. Я сам відведу вас до дітей, коли їх повернуть у Двір Тіней, де їм і належить бути. Обіцяю.
Зітхнувши, киваю.
— Я не наполягатиму, але поквапся. І хай що ти робитимеш, Басті, не дозволяй матері змінити твою думку.
Він киває головою.
— Даю тобі слово.
— Дякую.
Я ступаю крок уперед, скорочуючи відстань між нами, і простягаю руку, щоб торкнутися пальцями волосся, що лежить на його шиї. Шкіряна смужка, яка тримала його пасма, падає на землю. Себастіанові перехоплює подих.
Його погляд прикутий до моїх губ.
— Абріелло, — пошепки промовляє він, опускаючи свої вуста до моїх.
Так швидко, що він навіть не помічає, я відрізаю ножем пасмо його русявого волосся й відступаю, перш ніж вуста Себастіана торкаються моїх.
Він розгублено кліпає і здивовано дивиться на пасмо в моєму кулаці.
— Навіщо це?
— Це плата за моє переміщення до Скелястого замку.
Його очі округлюються. Він не встигає щось сказати, бо я розриваю ще одну нитку на своєму браслеті та вручаю пасмо Бейккену.
— Абріелло! — кличе Себастіан, але ми вже зникли.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
— Ви впевнені, що я не можу для вас зробити ще чогось? — запитує Голлі, наливаючи мені другу чашку кави. Варто попросити її не давати мені більше кави. Я тепер до кінця дня буду занадто схвильована. Проте краще так, ніж спати на ходу.
Коли вчора Бейккен повернув мене до кімнати, я була ніби не при собі. Попри те що думки шарпались у сотні різних напрямків, я змусила себе лягти в ліжко й заснула, щойно моя голова торкнулася подушки. Прокинулася лише вранці, коли мене охопив такий сильний напад гніву і зради, аж я підхопилася з ліжка, готова до бою. Тільки тоді зрозуміла, що відчуваю емоції Себастіана, а не свої.
У двері тихо постукали, й Голлі кинулася відчиняти, перш ніж я вийшла з-за столика, на якому вона подавала сніданок.
— Ваша величносте, — звертається Голлі, схиляючись у низькому реверансі. — Доброго ранку. Що я можу для вас зробити?
— Доброго ранку, Голлі, — відповідає Міша, киваючи головою на знак привітання. Він одягнений у шкіряні штани та вільну білу туніку, на спині видніється один-єдиний меч. На його плечі сидить Шторм. — Я прийшов поговорити з Абріеллою. Чи могла б ти залишити нас наодинці, будь ласка?
Ще один реверанс.
— Звичайно, Ваша величносте. Я буду в коридорі, якщо вам щось знадобиться.
— Дякую. — Міша дивиться їй услід, тихо зачиняє за нею двері та повертається до мене. — Добре спала?
— Як убита. — Дозволяю собі зробити ще один ковток кави й відставляю чашку. — Ти казав, що коли я відпочину, навчиш мене блокувати зв’язок.
Міша киває.
— Ти впевнена, що в тебе вистачить на це сил?
— Я хочу з’ясувати.
— Це складно, і зазвичай якщо зв’язок укладено щиро, ніхто й ніколи не захоче його блокувати.
— Ніколи? — перепитую я. Важко уявити, що хтось завжди прагне знати, як почувається інший. Я часто хочу приховати свої емоції й не хизуватися ними.
Міша стинає плечима.
— Це зв’язок на рівні душі, на все життя. Власне, основний його сенс у тому, що він назавжди. Насправді є пари, яким самого лише зв’язку недостатньо.
— Чого ще вони хочуть? — не намагаюся приховати жах у своєму голосі.
— Вони хочуть вічності. Обіцянки, що зв’язок ніколи не розірветься, і їм не доведеться жити одне без одного. Ці пари вирушають до Крижаної річки під Гоблінськими горами й занурюються разом у її води, зв’язуючи свої життя навіки.
— Але навіщо?
Міша кепкує:
— А тебе не назвеш романтичною.
— Тобі ніколи не хочеться побути наодинці?