— Йому сумно, і він… стурбований. Його щось дуже непокоїть.
Ще він сповнений надії. Сподівається, що команда, яку він зібрав сьогодні вранці, успішно з усім впорається, і він зможе повернути мою довіру.
Кидаю погляд на Мішу, хвилюючись, раптом він читає мої думки і знає, що я відвідувала Себастіана минулої ночі. Проте Міша, здається, занурений у власні роздуми.
— Гаразд, — погоджується він. — Тепер заплющ очі та слідуй за цими емоціями. Ти відчуваєш їх усередині себе. Простеж їх аж до кореня, ніби йдеш за ниткою, яка заплуталася у твоїх грудях. Я хочу, щоб ти знайшла кінець цієї нитки й повільно за нього потягнула. Сантиметр за сантиметром.
— Я тягну за смуток, поволі-поволі.
— Продовжуй тягнути, — веде далі Міша, — аж доки вся уявна нитка опиниться на твоїй долоні.
Сум відривається від мене, наче кіт втягує кігті, якими вчепився в мою шкіру, і я розплющую очі.
— Спрацювало.
— Заплющ очі, — повторює Міша. — Закінчуй.
Я роблю, як мені наказано: тягну за рештки смутку, ніби фізично витягую його з грудей. На зміну печалі приходить полегшення, а також нагадування про те, яка я насправді самотня. Здається, почуття Себастіана тримали мою самотність віддалік, і тепер вона повертається, як старий непроханий сусід. Однак я продовжую, роблю те саме з тривогою Себастіана, з тією нестерпною мукою, на яку вона перетворилася. Цього разу важче, але я тягну далі, аж доки уявний кінець нитки опиняється в моїх руках.
— Добре. — Міша, здається, відчуває, що я завершила. — Тепер поклади ці почуття по інший бік вікна.
Я розплющую очі знову, і він каже:
— Зосередься. Це твій розум. Ти вирішуєш, що увійде, а що залишиться ззовні. Перенеси Себастіанові почуття по той бік темного вікна, де їм і місце.
Зосередившись, я розкриваю темне вікно й викидаю в нього клубки ниток. Тієї миті, як я, грюкнувши, зачиняю його, моє тіло відчуває полегшення. Я розплющую очі й усміхаюся, але знову відчуваю Себастіана в мені. Його тривога і смуток повертаються з тією самою силою, що й раніше.
Я хитаю головою.
— Нічого не виходить.
— Ти не зосереджуєшся, спробуй ще, — наполягає Міша.
Я заплющую очі та повторюю кожен крок. Уявляю клубки ниток і темне вікно. Цього разу, коли ми роз’єднуємось, я стараюся не втрачати пильності, але щойно розплющую очі, емоції Себастіана знову займають місце поруч із моїми.
— Ти намагаєшся все спростити, — пояснює Міша. — Припини думати про зв’язок як про щось пластичне й почни сприймати його як щось непорушне. Зв’язок існує, подобається це тобі чи ні. Ти просто запинаєш важку завісу, щоб важче було бачити по той бік. Спробуй ще раз.
Я пробую. Ще раз. І ще. Уявляю затемнене вікно, що перетворюється на повітря. Інколи від того, як сильно я зосереджуюся, скло в ньому тріскається.
— Чим ти затемнюєш вікно? — запитує Міша, походжаючи переді мною. З його вигляду зрозуміло: він думав, що це невелике тренування буде легшим.
Я знизую плечима.
— Замальовую чорною фарбою.
Він зупиняється й повертається до мене, усміхаючись.
— Не фарбою. Ніччю. Постав свої тіні — найглибші, найтемніші, які тільки маєш, — між тобою і твоїм принцом.
Я виснажена й майже тремчу від того, скільки ментальної енергії знадобиться для ще однієї спроби, але роблю все знову. Цього разу, коли розплющую очі, щит витримує. Емоції Себастіана досі в мені. Однак тепер вони приглушені, віддалені. Я можу розвіяти темряву, відчинити вікно й забрати їх або ж залишити по той бік.
Полегшено видихаю.
— Працює.
— Поки що, — уточнює Міша, і я суплюсь. — Тобі знадобиться практика, якщо хочеш стати витривалішою. Будь терплячою до себе.
Я знизую плечима.
— У мене немає нічого, крім часу.
Міша дарує мені широку усмішку:
— Молодець, принцесо. Не сподівайся, що це коли-небудь повністю знищить твій зв’язок. Коли станеш сильнішою, твій щит поступово покращиться, але під час дуже емоційних, напружених або болісних ситуацій блокувати зв’язок буде важко.
Я киваю.
— Розумію. — Перевівши подих, запитую: — А чи спрацює це, щоб заблокувати тебе?
Міша сміється.
— Спрацює. Але знову ж таки — потрібна практика. Будь терплячою і пам’ятай: навіть заблокувавши мене, ти однаково зможеш скористатися моїм моторошним даром, коли захочеш поспілкуватися.
— Навіть якщо я тебе заблокую? Як?
Він задумливо вивчає стелю.
— Думай про це так: ми з тобою об’єдналися, і я вирішив додати частину своєї ментальної енергії до тебе. Тепер ти можеш нею користуватися. Спробуй уявити між нами вузький енергетичний тунель, який дозволяє мені говорити у твоїй свідомості.