Моє серце стискається, коли торкаюся ніжно-рожевої печатки на конверті. Я дуже сумую за Джас, але не наважуюся розповісти їй про свою трансформацію. Я обмежилася простим повідомленням, що в мене все добре, що мені бракує її й що я сподіваюсь якось навідатися — все це чистісінька правда, — а тоді зосередилася на питаннях про її добробут. Зараз я нестерпно хочу розпечатати лист і побачити її слова, її почерк, але почекаю, поки залишуся наодинці.
— У мене є й інші новини, — продовжує Міша. — Прета повідомила, що вона, Фінн і його люди прибули на мої землі. Вони прямують до палацу й мають бути тут завтра зранку.
Я застигаю від згадки про тих, кого колись вважала друзями. Ось вам і безпечний сховок.
— Що привело їх сюди? Я думала, у Фінна є війська в горах і прихильники в Немилостивому Дворі, які радо дадуть йому притулок.
Міша киває.
— Так і є. Але вони прибудуть не за цим. Нам треба розробити план дій на випадок атаки королеви.
— Ти впевнений, що це станеться?
— Помітили її солдатів, коли ті прямували на схід через Гоблінські гори.
— То Фінн прийде просити твоєї допомоги? І… ти її надаси?
Міша здіймає брови.
— Я колись давав тобі привід подумати, що хочу дозволити цій монстриці мати ще більше влади?
— Ні, але…
— Навіть якби мені було байдуже до звірств, що вона вчинила за своє коротке життя, у мене є свій народ, про який треба дбати. Королева не задовольниться розширенням своїх територій по інший бік Гоблінських гір. Вона захоче приєднати весь Двір Немилостивих до своїх володінь. А якщо це станеться, мої землі будуть наступними. Мій обов’язок як короля — захищати Диких фейрі, й мій обов’язок як фейрі — зробити все можливе, щоб не дозволити королеві отримати ще більше влади. І я планую це виконати, Абріелло, з твоєю допомогою чи без, із союзом Двору Немилостивих чи без нього.
Я серйознішаю.
— Я думала, ти вже уклав союз із Фінном.
Міша вигинає темну брову.
— Із Фінном так, але, з’ясувалося, він контролює Двір Тіней не більше, ніж Мордей із могили.
Ось навіщо я Міші. Коли я приїхала сюди, не могла навіть уявити, що стану на бік іншого представника королівської родини фейрі. Однак після того, як я дізналася більше про королеву, побачила її табори й поселення Міші та почула нажахані крики хлопчика, якого вона відправила в ті печери, усе змінилося.
— Вони не знають, що ти досі тут, — каже Міша. — Хоча підозрюють. Вони 6 узагалі нічого не дізналися, якби Себастіан не звинуватив Фінна, що той привіз тебе сюди. Що буде далі — залежить тільки від тебе. Якщо хочеш, можеш долучатися до наших зустрічей, слухати, що вони знають, і допомагати складати план. Або, якщо ти ще не готова брати участь у наших обговореннях, я можу тебе тимчасово сховати. Думаю, ти можеш стати важливою частиною наших зустрічей — не лише завдяки твоїй силі, а й завдяки твоєму особливому погляду на все. Проте це твій вибір. У будь-якому разі Фінн та інші навряд чи залишаться надовго. Наближається свято Лунасталії, й уперше за двадцять років Фінн зможе відсвяткувати його на батьківщині.
— Навіщо? — запитую я.
Міша запитально вигинає брову.
— Навіщо що? Боюсь, я не розумію запитання. Маю визнати, твій щит сьогодні працює досить добре.
Приймаю комплімент з усмішкою.
— Навіщо ти даєш мені цей вибір? Минуло два тижні, відколи ти зізнався, що хочеш, щоб я допомогла Себастіану і Фінну об’єднатись, а я ще ні на що не погодилася. Чому ти такий добрий до мене? Чому обманюєш сестру і союзників заради мене?
— А, ти про це, — зітхнувши, він відкидається на спинку крісла. Навіть розвалившись на пухких подушках, він примудряється мати королівський вигляд. Міша так довго мовчить, що я думаю, він уже не відповість, та нарешті говорить: — Мені потрібен союз із тобою не менше, ніж із Фінном. Не знаю планів королеви, але все, що посилює її владу, шкодить моему королівству. Мені потрібні союзники, які битимуться проти неї. Байдуже, будеш ти готова зараз або через декілька місяців до цієї боротьби, мені відомо, що ти станеш її частиною.
Я схиляю голову набік і вивчаю його.
— І звідки тобі це відомо? Ти ж мене ледве знаєш.
— Як ти й сказала, у всіх нас є свої мотиви, — Міша дарує мені лагідну усмішку. — І не забувай, що я міг читати твої думки в перші дні перебування тут.
— І зараз іноді можеш, — кажу я. Ми обоє знаємо, що я тільки вчуся і ще не така вправна в захисті.
— І зараз іноді можу, — зізнається він, стинаючи плечима. — Це не тотожне зі знанням чийогось серця, але є другою найкращою річчю, — з такими словами він встає з крісла. — Ти не мусиш вирішувати зараз. Можеш сказати мені вранці.