— Себастіан — хороший, — перебиваю я їх.
Усі замовкають і переводять погляди на мене.
— Ти — остання, від кого я очікувала почути щось на захист Себастіана. Не після всього, що він вчинив, — каже Прета.
— І ти, як ніхто інший, маєш розуміти, чому він зробив те, що зробив, — хитаю головою. — Я не захищаю рішення, які він ухвалив, але можу припустити, що на його місці ви всі вчинили б так само.
— Я не дав би тобі того клятого зілля, — каже Джалек смертельно спокійним голосом. Наші погляди зустрічаються, і він додає: — Ніколи не сумнівайся в моїй вдячності за те, що ти врятувала мене з пазурів королеви, принцесо, але, з усією повагою, на кону стоять речі важливіші, ніж твоє розбите серце.
— Не будь дурнем, Джалеку, — пирхає Прета.
Він стинає плечима.
— Я не відмовлятимуся від своєї готовності пожертвувати кимось або чимось заради боротьби тільки тому, що ти вважаєш цю дівчину надто тендітною.
— Це не так, — швидко кажу я, виструнчуючись, і відчуваю на собі важкий погляд Фінна. — Я не тендітна і хвилююся не про своє розбите серце.
Невже вони не розуміють, що зрада Себастіана — не єдина причина мого душевного болю?
— Саме моє існування, — продовжую я, — може призвести до знищення цілого Двору. Кожне Немилостиве дитя, беззахисне перед королевою, в небезпеці лише тому, що я дихаю. І все це через рішення, яке мені нав’язали. Тож, повірте, я розумію, що стоїть на кону.
* * *
Після зустрічі з Фінном та його союзниками в мене паморочиться в голові, я почуваюся пригніченою. Коли всі встають з-за столу, Прета обертається до мене, але я ігнорую її й виходжу з кімнати, простуючи до своїх покоїв.
Коли йшлося про локації й чисельність військ Фінна та сил союзників, я опустила щит, щоби перевірити, чи зможу відчути Фінна й Кейна так само, як відчуваю дітей Немилостивих у поселенні. Однак єдине, що мені вдалося, — відчути Себастіана. Він у біді, не знаю чому. Я ще не повністю зрозуміла, як працює цей зв’язок, щоб дізнатися, де Себастіан, окрім того, що він десь далеко. Мене охоплює непоборне відчуття страху. Тепер я не можу припинити думати — непокоїтися — про нього. Я не хочу хвилюватися за нього. Не хочу піддаватися спокусі скинути свій щит, щоб стежити за ним протягом дня.
Коли я доходжу до своєї кімнати, перед дверима бачу Голлі. Її очі спалахують, щойно вона помічає мене.
— Дозвольте принести вам свіжої кави, міледі?
Я хитаю головою, дивуючись, як незвично, що дбайливі слуги стали невіддільною частиною мого нормального життя. Хоча що в моєму житті взагалі нормального?
— Ні, дякую, — відмовляюсь я. — Мені лише треба декілька хвилин, перш ніж вирушити до поселення.
— Я підготую вам кошик із їжею, щоб ви могли взяти його із собою.
Розтуляю рота, щоб сказати їй, що в цьому немає потреби, але стримуюсь. Я маю дозволити їй робити свою роботу, хоч як мені через це некомфортно.
— Дякую, Голлі. Це було б чудово.
Щойно опиняюсь у своїй кімнаті, з моїх плечей спадає тягар і я голосно зітхаю. Зачиняю двері й притуляюся до них.
— Важкий ранок? — запитує занадто знайомий глибокий голос.
Я не намагаюсь випростатися чи розплющити очі. Правду кажучи, мені навіть краще не дивитися на нього.
— Що ти робиш у моїй кімнаті, Фінне?
— Просто чекав на тебе, принцесо.
Я все-таки розплющую очі, щоби поглянути на нього. Фінн стоїть біля вікна, заховавши руки в кишені, й розглядає краєвид. Мій погляд мимоволі ковзає по його широких плечах. Після нашої зустрічі він зняв мантію і зібрав темні кучері на потилиці, ніби підготувався до роботи. Або до бою.
— Як ти опинився тут раніше за мене?
— Здається, це називається магія?
Мої очі округлюються. Я занадто шокована, щоб дратуватися через його сарказм.
— Ти можеш подорожувати… як гоблін?
Він пирхає й обертається до мене.
— Гобліни б образилися, якби почули твої припущення. Я можу переміщатися з однієї частини кімнати в іншу або з одного поверху на інший. Однак, якщо хочеш, щоб я завдяки магії забрав тебе звідси й відніс до палацу Немилостивих, аби ти відвідала свого коханого, боюсь, допомогти не зможу.
Я стискаю зуби й вирішую не клювати на цю наживку.
— Чому ти покинув палац? Навіщо віддав його Себастіану?
Фінн підходить до мене, і кімната раптом здається замалою для нас двох. Якщо не враховувати снів, востаннє, коли ми з Фінном були наодинці, я тримала в руках ніж, яким убила Мордея, і вмовляла себе зробити те саме з Фінном. Проте не змогла. Навіть тоді в глибині душі я знала, що він не був лиходієм.