— Палац не належить нікому, крім Двору, і якщо в ньому заночує якийсь фейрі, це не зробить його важливою фігурою. Зовсім як ночі, проведені в підвалі відьми, не зроблять когось нікчемним, — стинає він плечима. Його сріблясті очі сканують кожен сантиметр мого тіла. — Але тобі це й так відомо.
У мені спалахує захисний інстинкт.
— Себастіан не… неважливий, — ціджу крізь зуби.
Фінн округлює очі, вдаючи саму невинність.
— Я цього й не казав.
Гарчу й іду до своєї шафи. Я потребувала декілька хвилин спокою, щоби переварити все. Треба подумати не лише про те, що я дізналася під час зустрічі, а й про те, що робити з почуттями Себастіана, які я вловила, опустивши щит. Однак, здається, мені не пощастило.
Я дістаю плащ. Він знадобиться, якщо затримаюся в поселенні до заходу сонця.
— Скільки ще до твого від’їзду? — запитую, зачиняючи дверцята шафи трохи гучніше, ніж варто.
Я розвертаюсь. Фінн перегороджує мені шлях до дверей.
— Уже сумуєш через це?
— Анітрохи.
Але щойно це слово злітає з моїх вуст, розумію, яка ж це брехня. Боги, ненавиджу ці суперечливі почуття до Фінна. Я сумую за нашою дружбою, за тим відчуттям приналежності, яке з’явилось, коли я тренувалася з його ватагою невдах, хоча, виявилося, навіть воно не було справжнім. Єдина причина, чому він зі мною подружився, чому їм узагалі було до мене діло, — та клята корона. Я надто горда, щоб отак просто дати волю своєму гніву.
Однак тепер, коли він так близько, я згадую муркотіння моєї сили в його присутності. Моєї сили й… не тільки.
Можливо, і цей фізичний потяг не був справжнім. Можливо, реакція Оберонової сили на близькість королівської крові Немилостивих заморочила мені голову, змусила думати, що відчуваю пристрасть — хімію, коли насправді це лише могутня магія, яку я досі неспроможна контролювати.
— Я мав би здогадатися, що Міша скористається нагодою і спробує тебе причарувати, — Фінн усміхається, і цього разу його губи навіть не складаються в такий добре мені відомий цинічний вигин. — Він завжди був одним із найрозумніших.
— Мені більше не було куди йти, — кажу, схрещуючи руки. — Не те щоб я стрімголов кинулася шукати союзників. Якось я вже зробила таку помилку.
— То ось хто я для тебе? — запитує він, підходячи ближче. — Помилка?
Фінн такий високий і широкоплечий. Коли він так близько й дивиться на мене лагідними очима, я відчуваю себе… в безпеці.
Усе це несправжнє. Їм потрібна сила Оберона. Нічого не змінилося.
— Перепрошую, — кажу я і ступаю вбік, хоча між Фінном і ліжком достатньо простору, щоби просто обійти його. — Я запізнююся.
— Я піду з тобою.
— Що? Ні, — хитаю головою. — Я щодня спускаюсь у поселення. Я можу впоратися сама.
Фінн вигинає брову.
— Не сумніваюся, але я однаково планував зазирнути туди сьогодні, тож і подумав, що ми могли би піти разом. — Він відступає вбік, нарешті дозволяючи мені пройти. — Після вас, принцесо.
РОЗДІЛ ОДНИНАДЦЯТИЙ
Менш ніж за двадцять хвилин я вже їду верхи на Двозорі й намагаюся не задивлятися на Фінна, кінь якого мчить риссю попереду. Виходить у мене не дуже. Фінн має надзвичайно величний вигляд. Він їде так, ніби народився верхи на коні, ніби рухатися в такт із цією твариною — його друга натура. Він має вигляд справжнього короля, яким і повинен бути.
— Про що ти там так зосереджено думаєш? — запитує Фінн, озираючись через плече.
— Про дітей, — брешу я. Хоча думки про них майже не виходять у мене з голови. — Багато малюків у цьому поселенні досі не возз'єдналися зі своїми сім’ями.
Фінн опускає голову, ніби сприймає ці слова як нагадування про свої невдачі.
— Міша розповів мені, що ти зробила, — нарешті каже він.
Насупившись, я підганяю Двозорю, щоб їхати поруч із Фінном. Мені не подобається, що Міша говорить із ним про мене — особливо тому, що король Диких фейрі надто часто мав доступ до найпотаємніших моїх думок.
— Що я зробила коли?
Фінн не зводить очей зі стежки попереду.
— Тікаючи із Золотого палацу, ти зупинилася, щоб допомогти Немилостивим в одному з таборів королеви. Ти звільнила тих дітей, навіть попри те, що ненавидиш фейрі й була розлючена на Себастіана і на мене за все, що я зробив, за мої хитрощі й… за те, що я планував.
— Діти не мають відповідати за все це, — пояснюю я.
— Знаю, але…
— Ти думав, я спрямую свою злість на них? Вони не обирали народитися фейрі, і я не винитиму їх за рішення попередників.