Бодай щось хороше вийшло зі зради Себастіана.
Срібна павутинка на лобі Ларк світиться, коли ми летимо нічним небом, усипаним зорями. Раптом ми падаємо, і тиха ніч зникає. Ми в якомусь лазареті. Уздовж стін стоять ряди ліжок, на яких сплять діти.
— Вони видаються такими сумирними, — шепочу я.
Ларк замислено стискає губи:
— У смерті є певний супокій, але, якщо ти дозволиш, здійметься гамір.
Я хитаю головою:
— Я не розумію, про що ти.
Дар Ларк — бачити майбутнє, але вона ніколи не показувала мені таке чітке зображення, як це.
— Тебе шукають, — каже вона. Її очі сяють. — Тобі потрібно повернутися додому. Заради дітей. Заради Двору.
Я знову хитаю головою:
— У мене немає дому.
Моя сестра — єдина, хто по-справжньому піклується про мене, і вона у світі, який я не можу відвідувати, перетворившись на фейрі.
— Корона в Себастіана. Мені шкода.
Ларк притискає крихітний пальчик до моїх губ та озирається через плече в темну ніч.
— Послухай.
Десь далеко, з іншого світу, долинає крик.
— Час настав.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Я прокидаюся від крику в коридорі. Мої очі каламутні, м’язи мляві зі сну. Тягнуся до Себастіана, хочу насолоджуватися його теплом і спокоєм якомога довше. Незабаром мені доведеться виповзти із цього ліжка і…
Я підхоплююсь.
Хтось кричить у коридорі, кличе покоївку й репетує про недбалість.
Крізь крихітне віконце пробивається місячне світло, заливаючи все навколо сріблястим сяйвом. Воно кличе мене, і варто лише заплющити очі — знову заколише.
Думки крутяться, плутаються, а тоді — клац! — і стають на місце. Я не в Золотому палаці з коханим, а в занедбаній таверні за день їзди на схід. Я не сплю поруч із Себастіаном, я тікаю від нього.
Вистрибую з ліжка, хапаю сумку, перекидаю через плече й нишком відчиняю двері.
У коридорі орк бубонить, лютує через свої мокрі штани й лупає очима на перекинуту склянку та калюжу води. Моя неоковирна пастка зробила свою справу.
Опустивши голову, щоби приховати усмішку, я повертаюся до сходів і йду до стайні. Ніч темна й беззоряна, хмари наповзають на місяць. У повітрі пахне дощем. Я проспала грозу, чи вона тільки наближається?
Моя кобила заіржала, побачивши мене. Я гладжу її по носі, воркую їй на вухо. Не зводячи очей із дверей заїжджого двору, закидаю на спину кобили сідло й застібаю ремені.
Орк вдирається в ніч і, шпортаючись, тупцяє до стайні. Я схиляю голову, намагаюсь залишитися непоміченою, поки він забирає свого дебелого коня. Орк сідає в сідло, ногами б'є тварину в боки й галопом мчить у ніч.
Я непомітно стежу, куди він поїхав, змушую себе порахувати до тридцяти й лише тоді застрибую верхи й рушаю в бік дороги. Чекаю, поки ми від’їдемо від стайні, щоб загорнути себе й кобилу в тінь, сховавши нас від тих, кого можемо зустріти на шляху.
Мої м’язи судомить на знак протесту, ніби вони намагаються нагадати, що вчора я задовго пробула в сідлі. Тих кількох годин, що мені вдалося поспати, не вистачило, щоби відновити сили, але доведеться обмежитися цим. Протираючи втомлені очі, я ігнорую біль, який підіймається від стегон по хребту й спускається аж до рук.
Коли стежка заходить у густий ліс, орк підносить ліхтар, щоб освітити шлях. Тримаючись подалі, дозволяю густій чорній ночі сповити мене, замаскувати, доки я обмірковую план.
Ми з Фінном змогли використати мою магію, щоб звільнити Джалека з в’язниці без вікон і дверей у Золотому палаці, ще до того як я випила зілля життя. Тепер, ставши фейрі, відчуваю, що моя сила бездонна, наче колодязь, який постійно наповнюється. Раніше мені потрібно було зосередитися, щоб знайти її, але тепер вона бринить на кінчиках моїх пальців. Відчувати її так природно, як дихати. Якщо вдасться пробратися до в’язниці, то зможу використати свій дар, щоби провести дітей крізь стіни в безпечну ніч. Я не ризикуватиму переводити багато дітлахів за раз, але повертатимуся стільки, скільки доведеться.
Ми їдемо майже пів години, нарешті стежка виходить із лісу та знову поринає в місячне світло. Вдалині лунають нерозбірливі крики, ніс лоскоче запах диму. Останній крутий підйом — і перед нами відкривається суцільний хаос. Голосно лаючись, орк зістрибує з коня й висмикує меч із піхов, перш ніж кинутися в бій. То тут, то там улоговиною спалахує вогонь, і фейрі всіх видів сахаються від нього врізнобіч. Деякі, вбрані в жовто-сірий однострій королівської гвардії, схопивши мотузки та сітки, ганяються за дітьми. Інші розмахують мечами та ножами, рубаючи вартових у формі.