Фінн вигинає брову, ніби моя відповідь його заінтригувала.
— Може, й так. Але чимало тих, хто вважає себе хорошими, щодня воліють не помічати несправедливості. Ти могла б вчинити так само.
Я відвертаюся, не в змозі витримати напруження в його погляді.
— Я знаю, як це — бути такою безсилою. У світі смертних є діти, яких обманом втягують у несправедливі контракти, і зрештою все їхнє життя минає в рабстві. Я завжди повторювала собі, що якби мені було це до снаги, я звільнила б їх. Роками я дивилася в нічне небо й посилала це бажання зіркам, але так і лишалася в пастці, зовсім безсила, тож припинила вірити.
— Ні, не припинила, — тихо заперечує Фінн. — Ти переконала себе в цьому, бо та надія змушувала тебе почуватися слабкою, але ти ніколи не припиняла вірити.
Я стинаю плечима. Він, мабуть, має рацію, але тоді, в Елорі, я була надто зайнята виживанням, щоб замислюватися над цим.
— Я допомогла їм, бо могла. Те, що ці діти фейрі, не має жодного значення. Вони ще зовсім невинні й заслуговують, щоб хтось за них боровся.
— Так само, як ви з Джас хотіли, щоб хтось боровся за вас?
Я ковтаю клубок, що підступив до горла.
— Я боролася за нас. У нас усе було добре.
— Я вдячний тобі за твій вчинок. — Наші коні йдуть риссю. Фінн повертає до мене голову й пронизує поглядом. — Але не здивований. Я знаю, хто ти, принцесо.
Я закочую очі.
— Очевидно, ні, якщо досі називаєш мене принцесою.
— Хочеш, щоб я називав тебе якось інакше?
— У мене є ім’я.
— І це прекрасне ім’я, — киває він. — Але я не можу опиратися інстинкту величати тебе за титулом. Це найменше, на що ти заслуговуєш після всього, що зробила для мого народу.
Я пирхаю.
— Ага. Ти ж про той хаос, у якому твій народ опинився через мене.
Між нами западає мовчанка. Моє серце відлічує декілька глухих ударів, коли Фінн нарешті запитує:
— Хочеш, щоб я вдавав, ніби вірю, що зруйнувати табори королеви — ідея Себастіана? Цей маленький героїчний вчинок — повністю твоя заслуга.
Важко ковтаю.
— Я нічого не робила. Лише пояснила йому проблему й попросила допомогти.
Фінн супиться.
— Ну так, а він тепер пожинає плоди цього рішення.
Я соваюсь у сідлі.
— Тебе це хвилює?
— Так… Ні, — він хитає головою. — Мій народ — мій пріоритет, і поки його дії збігаються з моїми інтересами, решта мене не хвилює.
— Але… — вимовляю з притиском. Фінн не відповідає, тож я додаю: — З почуттями все не так просто. Буває важко відділити те, що ми повинні відчувати, від того, що ні.
Коли він знову повертає голову й дивиться на мене, в його погляді — суцільна турбота. Або це все той самий клятий потяг, якого я не можу позбутися.
Низьким голосом Фінн каже:
— Ніщо не буває просто.
У мене немає на це відповіді. Тому я просто погладжую темну шерсть Двозорі.
Фінн спостерігає за моїми рухами:
— Бачу, ти вже знайшла собі тут подругу.
— Вона прекрасна, правда?
— Так, — каже він хриплуватим голосом. — Вона тобі пасує.
Не наважуюсь дивитися на Фінна, коли він промовляє такі слова, й опускаю голову, однак дорогою до поселення весь час відчуваю на собі його погляд. Я не раз спускалася цим шляхом, відколи прибула до земель Диких фейрі, але навколишні краєвиди так мене захоплюють, що зазвичай час у дорозі минає швидко. Сьогодні подорож затягується, як і мовчання між нами. Я відчуваю, як пильно, майже не відволікаючись, Фінн спостерігає за мною.
— Невже, ставши фейрі, я маю аж надто дивний вигляд? — нарешті запитую.
Фінн стиха сміється.
— Зовсім ні.
— Тоді чому витріщаєшся?
— Просто… — він хитає головою. — Я радий, що з тобою все гаразд. Дізнавшись, що ти уклала зв’язок із ним, я боявся…
— Ти думав, що Себастіан дозволить мені померти.
Можливо, варто було б. Мені ненависна сама думка про це, але ніхто не заперечить, що все стало б значно простіше, якби Себастіан зміг посісти той трон.
— Я не знав, що й думати, — тихо каже Фінн.
— Себастіан помилявся, але ти не кращий. Ви обидва хотіли одного й планували отримати це в однаковий спосіб.
Ніздрі Фінна роздуваються.
— Я зовсім не такий, як він.
— Ага, повторюй це собі частіше.
— Я… — дерева попереду розступаються, і стежка дедалі ширшає, що ближче ми під'їжджаємо до поселення. Фінн хитає головою: — Поговоримо про це згодом.
Він нахиляється вперед і пускає коня галопом. Я мчу за ним аж до стайні, де ми передаємо коней молодим фейрі, які чергують там сьогодні.