— Ти бував тут раніше? — запитую дорогою до головної площі. Ринок уже зачиняється, але деякі продавці привітно махають рукою, й дехто схиляє голову, коли ми проходимо повз.
— Декілька разів, — відповідає Фінн. — Багато років моєю метою було відвідувати кожен табір так часто, як тільки можу.
— Це, мабуть, непросто. Міша розповідав, що вони розкидані по всіх його землях і захищені від гоблінів.
— Але це того варте, — запевняє Фінн. — Я ладен на все, аби запевнити фейрі мого Двору, що про них не забули. Заради цього можна витерпіти незначні незручності.
Моє серце стискається. Попри те що він намагався обдурити мене, любов Фінна до його народу щира.
— Я планую ненадовго зайти до лазарету, а тоді більшу частину дня допомагатиму в школі, — кажу я. — Не чекай на мене й повертайся до замку, коли захочеш. Я часто приїжджаю сюди сама.
Фінн сердиться:
— Твої подорожі вгору і вниз тією горою на самоті — тема для окремої розмови.
Я закочую очі. Без сумніву, його більше цікавить безпека сили, якою я володію, ніж моя, але я рада, що ми відкладемо цю суперечку на потім.
— Скажи, а що ти робиш у лазареті? Там так багато хворих, що їм потрібна твоя допомога?
Я хитаю головою.
— Не те щоб я їм потрібна. Просто мені подобається допомагати там, де можу. Поселення охопила дивна хвороба. Ніхто не знає напевне, що це, але цілителі заклопотані, тож намагаюся зарадити, чим можу.
Коли ми підходимо до цегляної будівлі, на порозі нас зустрічає Лета.
— Мій принце, — захоплено видихає вона й робить низький реверанс, схиляючи голову. — Для мене велика честь бачити вас знову, Ваша високосте.
— Будь ласка, Лето, підведись, — просить Фінн.
Я помічаю ніяковість на його обличчі. Мабуть, жахливо, коли тебе вважають правителем, а твоє право на трон відібрав інший.
— Я чув, тут є хворі діти, — каже він.
— Тільки за сьогоднішній ранок іще семеро, — киває Лета.
Мені забиває подих, і я застигаю на місці. Отже, кількість хворих дітей подвоїлася за ніч.
Фінн стривожено дивиться на мене:
— З тобою все гаразд?
— Так. Усе добре, — розправляю плечі, сповнена рішучості запропонувати будь-яку допомогу, яку зможу, але однаково почуваюся безпорадною.
— Ходіть сюди, — каже Лета, махаючи нам рукою.
Ми йдемо за нею до лазарету, проте щойно опиняємося у дверях до кімнати, Фінн застигає.
— Розказуй, — наказує він.
Лета киває.
— Вони… сплять і не прокидаються. Жодних особливих симптомів. Вони просто засинають. Батьки щовечора бояться вкладати дітей спати.
— Можливо, варто подумати про карантин для дітей, — пропоную я, з огляду на кількість нових хворих. — Раптом вони заразні й передають хворобу ще до того, як…
— Це не допоможе, — заперечує Фінн. Він зовсім зблід. — Ця хвороба не заразна.
Медсестра супиться.
— Ви впевнені?
— Я бачив таке раніше, — каже Фінн. — Ми домовимося про те, щоб доправити поснулих дітей до Немилостивого Двору. Я зв’яжуся з вами, щойно в нас буде більше інформації.
— Гадаєш, розумно перевозити їх зараз? — запитую я.
— Так. Повернути на рідну землю — найкраще, що ми можемо зробити для цих дітей. Поговоріть із їхніми батьками та опікунами сиріт. Скажіть, щоби були готові вирушати завтра вранці.
— Так, Ваша високосте, — киває Лета.
Фінн обертається до мене:
— Нам треба їхати. Що швидше ми повернемо цих дітей у Двір Місяця, то краще.
Він виходить із лазарету, не чекаючи на мене.
— Фінне! — гукаю йому вслід. Очі Лети округлюються. Здогадуюсь, їй, певно, дивно, що я називаю його на ім’я. Не зважаю на це й біжу за ним. Наздоганяю його вже в стайні. — Фінне, не так швидко.
Він простягає мені повіддя Двозорі:
— Нам треба їхати.
— Навіщо поспішати? Скажи мені, про що ти думаєш і що знаєш.
— Поснулі діти — перша ознака вмирання Двору. Якщо хочемо їх врятувати, треба доправити дітлахів додому, щоб виграти більше часу, а тоді посадити когось на той клятий трон.
Я розтуляю рота, щоб заперечити, але нічого не кажу.
— Ми повинні возз’єднати корону, її силу та трон. І зробити це якомога швидше. У нас обмаль часу.
— Як? — запитую я.
Фінн судомно вдихає.
— У мене немає відповіді, але я знаю, в кого вона є.
* * *
Повернувшись, ми знаходимо всіх на обідній терасі. Судячи з порожніх тарілок на столі, вони щойно закінчили обідати.
— Повернулися так рано? — запитує Міша, потягуючи темно-червоне вино.
Фінн ховає руки в кишені й погойдується на підборах. Його щелепа напружена, сріблясті очі виблискують люттю: