Фінн відвертається від поруччя й, спершись на них спиною, уважно вивчає свою невістку.
— Як ти з усім цим даєш раду?
— Із загрозою знищення всього нашого світу? — вона запитально вигинає брови. Здійнявши келих, додає: — О, просто чудово.
Фінн хитає головою:
— Це вперше ти зупиняєшся в Скелястому замку, відколи батьки відіслали тебе. Як воно, бути вдома?
Моє серце завмирає. Прета — така впевнена й сильна фейрі в команді Фінна. Легко забути, що колись вона була дівчиною, закоханою в наречену свого брата.
— Це… добре. Чудово. Тут чудово. — Вираз її обличчя стає відстороненим, вона задивляється на розлогу долину внизу тераси. — Я сумувала за цим місцем, але доки ми не ввійшли до замку, навіть не усвідомлювала, як сильно. — Вона прикушує нижню губу, її великі карі очі повняться сльозами. — У мене з ним пов’язано багато щасливих спогадів.
Фінн торкається її зап’ястя й ніжно стискає. Моє серце крається — принц Тіней не часто демонструє фізичний вияв прихильності. Водночас у мені щемить якесь неприємне відчуття. Я розумію, що це ревнощі. Ревную Фінна до Прети з того самого дня, як познайомилася з ним. Спершу я думала, що в них романтичні стосунки, а тепер ревную до їхнього зв’язку. Вони можуть покластися одне на одного. Мені так самотньо, відколи я втекла від Себастіана. Усі довкола запевняють, що хочуть бути моїми друзями, але як їм довіряти, коли моя сила цікавить їх більше, ніж я?
Якби я могла відкинути магію корони, як непотрібний плащ, чи дбав би хтось із них про мене? Прихистив би мене хтось, чи я б і далі тікала?
— Стосунки твого брата й Аміри важко назвати романтичними, — каже Фінн, відпускаючи зап’ястя Прети. — Ходять чутки, він намагається запліднити одну зі своїх коханок, щоби продовжити рід.
Прета глузливо пирскає:
— Я майже впевнена, що він намагається це зробити, відколи досяг повноліття.
Фінн не стримується, і на його вустах спалахує рідкісна усмішка.
— Я знав Мішу вже тоді й не хотів би тебе засмучувати, але мушу сказати, не про спадкоємця він думав, коли тягнув усіх тих жінок до свого ліжка.
— Повір мені. До мене долітали різні чутки, — хихикаючи, Прета вивчає своє вино. — Тримайся. Думаю, він накинув оком на Брі.
Міша хоче, щоб я стала його… королевою-консортом? Чи хоче, щоб вони так думали? Інтуїція підказує, що радше друге. Міша добрий і неймовірно красивий, однак, підозрюю, хоче лише мати доступ до моєї сили або вигадав хитромудрий план, як використати будь-які стосунки зі мною, аби підвищити свій політичний статус.
Фінн вигинає брову.
— І до чого тут я?
— Ти захищаєш її. Усі це знають.
— Це найменше, що я можу зробити, — він знову обертається до краєвиду і спирається на поруччя. — Після всього, що сталося.
— Вона приходила у твої сни? Відколи…
Він хитає головою.
— Ні. Не думаю, що вона й тоді цього хотіла. Її магія проривалася крізь трансформацію, і її розум зачепився за мене, як за спосіб знайти сенс у всьому. — Він куйовдить рукою свої кучері, перетворюючи їх на суцільний безлад. — Себастіан справді кохає її, брехав він їй чи ні.
— Так, зрештою… хіба кохання дало нам щось, окрім руйнування наших планів? — запитує Прета, і Фінн усміхається на знак згоди. — Мені час іти, — мовить вона. — Треба ще попрощатися із жінкою, яку я кохаю, і вдати, що я не проти спати сама, коли ми з нею під одним дахом.
Фінн вигинає брову.
— Ти не мусиш спати сама, — каже він м’яко. — В Аміри є власна кімната. Усі знають, вона з радістю знайде для тебе місце у своєму ліжку.
Прета заплющує очі й важко зітхає.
— Я давно вирішила, що краще буду самотньою й нещасною, ніж її коханкою. Не можу звинувачувати того, хто зробив би інший вибір, але для мене… цього було б недостатньо. Несправедливо укладати угоду, через яку я відчуватиму злість і образу на неї й на свого брата.
Фінн востаннє стискає її зап’ястя.
— На добраніч.
Коли Прета йде, я повертаюся в коридор і чекаю декілька хвилин, перш ніж вийти з тіні. Роблю глибокий вдих, відчуваю, що повертаюсь у свою тілесну оболонку, і підходжу до Фінна на терасі.
З кожним кроком підбори моїх чобіт лунко стукають кам’яною підлогою.
— Я забув, які прекрасні ночі в цих краях, — каже Фінн. Я навіть не встигаю пояснити свою присутність чи те, як оминула його захисні руни. Зрештою, у мене й немає гарного пояснення.
Я доєднуюся до нього біля поруччя.
— Вони приголомшливі. Краще, ніж удома?
Ледь помітна сумна усмішка ковзає його губами.
— Ні. Немає нічого кращого за дім.
— Закладаюся, ти дуже хочеш туди повернутися.