Моя кобила ірже й задкує.
— Ш-ш-ш, — заспокоюю її, ховаючись у гущавині дерев, щоб не потрапити в поле зору найближчих до мене вартових. Зістрибую на землю, хапаю кобилу за віжки й легенько прив’язую до дерева. — Я скоро повернуся.
За полум’ям і хаосом видніється велика споруда з металевим дахом та ґратами замість стін. В’язниця — це насправді залізна клітка. Королева замкнула дітей у клітці, як тварин. Я відчуваю це своїми кістками, своїм серцем. Відчуваю самотність і жах дітлахів так чітко, ніби вони ридають у мене на плечі, й лють усередині мене оживає — дряпається та шарпається, щоб вирватися назовні.
Який монстр міг вчинити таке з дітьми? І який монстр стоятиме осторонь та дозволятиме їй це робити?
Я знала, що не довіряю королеві. Тоді чому довірилася Себастіану?
Крізь темряву прослизаю ближче до улоговини й роззираюся. Довговолосий ельфійський хлопчик, приблизно одного віку із Джас, кричить та звивається, доки один орк тримає його, а інший встромляє голку в спину. Поршень опускається — і крик хлопчика пронизує повітря, ніч та моє серце. Це звук агонії, розтинання життя й душі. Я знаю цей звук, бо сама видавала його після церемонії зв’язування із Себастіаном. Я видавала цей звук, коли помирала.
Дозволяю своїй люті рости, годую її як звіра, якого збираюся випустити на своїх ворогів — за цих невинних дітей, за кожного фейрі з Дворів, чиї життя обірвалися через прокляття Золотої королеви, за кожну людину, яку обманом убивав зв’язок із фейрі Тіней, за себе і за своє розбите серце.
Сила накопичується всередині мене, розростається разом із гнівом, і коли я випускаю магію, улоговину вкриває така густа й глибока темрява, що поглинає навіть тріскотливе світло полум’я.
Крики подиву й жаху сповнюють повітря. Я скеровую свою силу на їхні голоси, щосили зосереджуюсь і з чорноти намагаюся поцілити в Милостивих вартових, замикаючи їх у клітках темряви, одного за одним.
Вони борсаються в моїй темряві, застосовують свої чари, щоби прорватися крізь неї, але я сильніша й не дозволяю їм цього зробити.
— Гарний трюк.
Я сахаюсь. Помічаю фейрі, який причаївся в гущавині поруч зі мною, і тягнуся до зброї. Це ж треба, я так зосередилася на вартових, що навіть не почула, як він наблизився.
Його світло-карі очі світяться в темряві, ніби совині. Незнайомець здіймає обидві руки:
— Я на твоєму боці.
Він показує на пагорб, звідки я прийшла. Срібна павутина міниться й пульсує на його лобі, наче шматочки розбитого скла, освітлені місяцем. Прета й Ларк мають такі самі позначки, тож, можливо, цей незнайомець теж із Диких фейрі.
— Королева надсилає підкріплення, — каже він. — Нам потрібно доправити цих дітей до порталу й забратися звідси до того, як воно прибуде. Більшості дітлахів уже вкололи ін’єкцію, тож вони не зможуть захистити себе.
— Куди веде портал? — запитую, тільки зараз усвідомивши, що не мала жодного плану, що робити з дітьми після того, як звільню їх. Я прийшла, щоб захистити їх і покарати кожного, хто їх скривдить, але водити гурт Немилостивих дітей землями Золотих фейрі — гарантований рецепт провалу.
— У нас є табори для біженців на землях Диких фейрі.
Чи можу я довіряти цьому незнайомцеві? Звідки мені знати, що дітям там буде безпечніше?
— Не такі табори, як цей, — уточнює він, ніби прочитавши мої думки. — Будинки, а не клітки. Поселення, де вони зможуть возз’єднатися зі своїми сім'ями. Безпечне місце, де їх нагодують і захистять, аж доки вони зможуть повернутися додому.
І тоді помічаю, як із лісу на табір зиркають ще багато очей, як у цього фейрі.
Я знала, що люди Фінна допомагали перевозити Немилостивих біженців із країв королеви до земель Диких фейрі. Історія цього незнайомця збігається з тим, що я довідалася від Фіннової ватаги, тож ризикую й вирішую повірити йому.
— Гаразд, — кажу, киваючи. — Я подбаю про вартових, а ти відведи дітей до порталу.
— Подбаєш про вартових? Але як? — запитує він.
— Довірся мені.
Обертаюся до табору й зосереджуюся. Я завжди могла добре бачити в темряві, коли іншим це було не до снаги, але зараз мій нічний зір кращий, ніж будь-коли. Фокусуючись на вартових перед кліткою, я випускаю свою силу, спрямовую її, як дюжину одночасно пущених стріл, що вилітають із луків. Цілюсь у вартових у жовто-сірій уніформі. Темрява хапає їх, обплутує і ловить у пастку. Одного за одним я загортаю вартових королеви в безмежну ніч, що поглинає їх повністю.