Обличчя Себастіана спотворює гнів.
— Стули пельку або забирайся з моєї тронної зали.
— Твоєї тронної зали? — перепитує Фінн. — Звідки ти взяв, що вона твоя?
— Вона моя більше, ніж будь-коли стане твоєю.
Фінн потирає підборіддя, ніби в задумі.
— Бачиш, ось тут, гадаю, ти помиляєшся. Багато хто вважає, що могутність правителя — у короні або в магії. Але ті люди за ворітьми палацу? Подейкують, могутність усього королівства походить від них — належить їм. Ось тут Мордей і припустився помилки. Він не зрозумів, що правити цим королівством означає служити всім. Слабким і сильним. Слухняним і непокірним.
— Я знаю це, — гарчить Себастіан. — І не збираюся правити так, як Мордей. Ти забуваєш, що я зробив усе це, щоб усунути його від влади, щоб врятувати королівство від нього.
Фінн підходить ближче й зупиняється за декілька сантиметрів від брата.
— А ти, бува, не забув, що останні два роки грався в людського хлопчика й намагався вкрасти серце Абріелли? Доки я працював над тим, щоби переконатися: мій народ знає, що я пам’ятаю про нього, що хай хто захопив цей палац і вдавав із себе великого правителя, основні потреби моїх людей будуть задоволені, а якщо ні, то в нас є армія, готова за них боротися.
— Я не хочу нікому шкодити, Фінне, — важко зітхає Себастіан. — Ти стверджуєш, що я обманув Абріеллу, але я не брехав про справді важливе. Я хочу найкращого для обох королівств. Хочу захистити їх від правителів, ладних знищити все заради більшої влади.
— Ти зараз про свою матір? — питає Фінн.
— Так! — гримає Себастіан. — Звісно, про неї. — Він хитає головою. — Ти забув, що я теж Немилостивий? Подобається тобі це чи ні, брате, кров Оберона тече в моїх венах, як і у твоїх, інакше цієї корони ніколи не було б на моїй голові. Я знаю, що підвів їх. Дуже. Але я хочу допомогти їм. І думаю, ти теж хочеш, — він перехоплює погляд Фінна. — Допоможи мені зробити все правильно. Допоможи захистити їх. Організувати спільні сили, щоб наше королівство не зруйнувалося зсередини ще до того, як моя мати завдасть удару.
— Гм. — Фінн мружиться й задивляється на маківку Себастіанової голови, ніби там сидить якась дивна істота, а не невидима корона. — Я просто не бачу, яка мені з цього користь.
Себастіан важко ковтає.
— Допоможи мені.
— З якого б це дива? Якщо королівство розвалюється, а ти вдаєш, що правиш ним, хіба це не робить мене кращим лідером в очах народу? Якщо Мордей правив без трону, то і я зможу.
Прихована тінями, я зціплюю зуби. То ось чому Фінн не хотів домовлятися із Себастіаном про союз. Він не хоче виказувати, що потребує Себастіана так само сильно, як той його. Він не хоче, щоб Себастіан знав, що Двір Тіней помирає. Принаймні доки Золотий принц не пообіцяє те, чого прагне Фінн.
— Фінне, — гарчить Себастіан. — Я не можу… — Він хитає головою. — Ти знаєш, що ти мені потрібен. Потрібен, щоб вирішити все це мирно.
— Не обов’язково, — втручається Ріаан. — Наші посли зараз зустрічаються з Опівнічними вершниками. Вони переконають їх…
— Це не спрацює! — лютує Себастіан, його очі яскраво спалахують. Він знов обертається до Фінна: — Назви свою ціну.
— Абріелла.
— Що?
Вираз обличчя Фінна стає непроникним.
— Моя ціна — Абріелла. Якщо хочеш, щоби біля брами твого палацу запанував мир, якщо хочеш, щоб я переконав заколотників доєднатися до твоїх сил у горах, мусиш віддати мені свою принцесу.
— Перепрошую? — не стримуюсь я. Мені байдуже, що я обіцяла. Байдуже, в яку гру грає Фінн, намагаючись тримати мене в тіні. Усі троє розступаються, і Себастіан приголомшено витріщається на мене.
— Брі. — Він кидається до мене, але зупиняється, щойно я виставляю руку вперед. — Як довго ти тут? І чому я не… — Він торкається пучками руни, витатуйованої на зап’ясті. — Я майже не відчуваю тебе. З тобою все гаразд?
— Цілком, — я зиркаю на Фінна. — Ти переходиш межу, — шиплю йому.
Сміючись, він стинає плечима.
— Така моя ціна, — відповідає Фінн, витримуючи мій погляд. — Якщо Себастіан хоче, щоб я допоміг йому з його маленькою проблемою, то віддасть мені тебе.
— Ненавиджу тебе! — вибухаю я.
Довгу напружену мить Фінн дивиться мені в очі й розпливається в повільній усмішці.
— Можеш казати собі все що завгодно, принцесо, — він озирається на Себастіана. — Однак це було б справедливо. Зрештою, наш батько дав нам обом однакову обіцянку — принаймні так стверджує твоя мати. Тож ти отримаєш корону. Я отримаю, — він махає на мене рукою, наче я загублена зброя, яку вони знайшли на полі бою й не можуть поділити, — іншу половину.