— Я думаю, це неправильно — гратися з ним в усі ці ігри, — кажу я. — Себастіан дбає про Двір Немилостивих. Він щойно сказав…
— Мені байдуже, що він сказав. — Фінн не приховує свого роздратування. — Верховна жриця не може заперечувати силу, яку ти несеш, і коли ти запитаєш, де портал до Підземного світу, клятва, що вона дала Меб, змусить її відповісти тобі як частині трону Великої королеви. Я боюся, яку інформацію міг би витягнути Себастіан, який носить корону, якби він знав, де шукати жрицю.
— Ти міг би розповісти мені все це до того, як ми прийшли сюди. Ти міг би запитати мене, а не Себастіана. Я наче не більше, ніж кінь, якого ти хочеш позичити на декілька днів.
Фінн стинає плечима:
— Так було веселіше.
Зітхнувши, переводжу погляд на ворота й натовп фейрі за ними.
— їх так багато, — кажу. — Що заважає їм прорватися через ворота?
— Вони б і прорвались, якби насправді цього захотіли. Вартові Себастіана тримають захисний щит навколо Опівнічного палацу. Ті, хто за ним, не можуть увійти. Хоча, якби вони об'єдналися, напевно змогли б зламати захист.
Я підводжу брову.
— Опівнічний палац? Це місце справді так називається?
— Двір Місяця черпає свою силу з ночі. Чи можна обрати для палацу кращу назву, ніж ту, що вшановує мить, коли місяць досягає своєї найвищої точки?
— Напевно, не можна, — кажу я, але мої думки повертаються до заколотників. — Якщо вони можуть пройти крізь ворота, чому б їм не зробити цього?
Фінн зітхає:
— Зараз їхня присутність тут — це протест, а не оголошення війни. Вони більше не хочуть втрачати близьких. Вони можуть не довіряти Себастіану, але завдяки його бездіяльності — завдяки тому, що він не нападає й не дозволяє своїй варті розігнати їх силою, — цей протест лишається мирним. Себастіан міг би знищити десятки тих фейрі одним ударом, ховаючись за щитом.
Я насуплююсь:
— Він цього не зробить.
— Сподіваюся, ти не помиляєшся. Тепер, коли прокляття знято, твій хлопчик, безумовно, доволі сильний, — Фінн уважно вивчає мене. — Хоча не такий сильний, як ти.
— Як ти збираєшся заспокоїти заколотників? — намагаюся змінити тему.
— Якщо припустити, що Себастіан погодиться на мої умови?
Я стискаю губи й киваю. Упевнена, що Себастіан погодиться — він зробить це заради тих фейрі перед воротами. Натомість я ще не знаю, що й думати про ціну їхнього спокою.
— Я сам піду туди, — відповідає Фінн. — Якщо відправимо посланця, вони не повірять. Вони повинні мене побачити. Відчути мою присутність і повірити, що правитель, на повернення якого вони так довго чекали, не покинув їх. — У його голосі звучить смуток, в якому тане весь гнів.
— Ти думаєш, що підвів їх, — зітхаю я.
Він напружено ковтає, не зводячи очей із горизонту.
— Я знаю, що підвів.
Хочу заперечити, переконати Фінна, що цей безлад — не його провина, але з напруженої щелепи та відстороненого погляду розумію, що на нього тисне щось важче. Що саме, я не знаю.
— Їм потрібен знак, що сила їхнього Двору не втрачена, — він озирається на мене й довго дивиться, перш ніж сказати: — Ти можеш дати їм це.
Я глибоко вдихаю й переводжу погляд на натовп за воротами. Навіть не встигнувши як слід подумати, розстилаю над ними ніч. Роблю її м’якою, схожою на ковдру із чорного оксамиту замість безодні кошмарів. Розсипаю на ній зорі, такі яскраві, що здається, вони зовсім близько, аж можна торкнутися. Мурашки пробігають по моїх руках і спині — не лише тому, що мені самій подобається образ, який я створила, але й тому, що відчуваю, як приємно використовувати силу, що тече в моїх венах. Особливо коли поруч Фінн, і я відчуваю, як ця сила переповнює мене.
У натовпі западає тиша, всі дивляться вгору. Я віддаю їм усе, що можу, наповнюю своє творіння деталями з прекрасних ночей, що лишились у моїх спогадах. Як ота, коли ми з мамою були на пляжі, я дивилася на летючу зорю і відчувала, що моя тривога тане. Повільно стягую запону ночі, дозволяючи сонцю прокрастися назад, і згортаю силу всередину себе.
Коли я озираюся на Фінна, він спостерігає за мною з відвислою щелепою, в його очах помітне щось схоже на здивування.