— Що?
Він хитає головою, і самовпевнена посмішка з’являється знову.
— Ти… неймовірно неефективна.
Я роззявляю рота.
— Перепрошую?
Він махає рукою вдалину.
— От що ти щойно зробила? Це заледве верхівка твоєї сили, але замість того, щоб використати необхідну дещицю і зберегти решту, ти все це пускаєш на вітер. Наче виливаєш чан із вином на стіл, коли треба наповнити маленький келих.
— Вибач, що тобі не до вподоби, як я використовую свою магію.
Фінн пирхає:
— Те, як ти використовуєш свою магію — марнотратство на межі з безвідповідальністю. — Він притискає два пальці до центру своїх грудей. — Магія походить звідси, і використовувати її треба зосереджено й виважено. Ти розплескуєш її з кожної клітинки тіла. Це ніби застосовуєш таран, коли потрібна лише голка.
— У мене не було цілого життя, щоб тренуватися, як у декого, — відрубую я.
Фінн підходить ближче і схиляється, аж доки його очі опиняються на рівні моїх.
— Ти не розумієш, про що я. Магія — це життя. Тобі потрібно берегти її. Це самозбереження.
— Я розумію, — відрубую.
Його обличчя лагіднішає.
— Я навчу тебе. Якщо ти дозволиш.
Я відводжу погляд: ніжність у його очах надто бентежить.
— Навіщо тобі це все? Це ж тимчасово, так? Меб скаже тобі, як відібрати в мене силу і возз’єднати її з короною?
— Не знаю, — відповідає Фінн. — Я сподіваюся, що вона знає рішення, але годі передбачати, яким воно може бути.
Я схрещую руки. Хай там як, цілком очевидно: Фінн готується до того, що Меб посадить на трон Себастіана. Він сказав забагато, щоб я повірила в інше. І якщо Себастіан стане правителем цього Двору, доведеться втаємничити його в наш секрет.
— Я хочу розповісти Себастіану, — кажу я. — Про хворобу, про Двір, що вмирає.
Фінн зціплює зуби.
— Це може виявитися помилкою.
— Не виявиться. Він піклується про цих фейрі. Він схожий на тебе більше, ніж ти думаєш. Повір мені.
Фінн заплющує очі.
— Принцесо…
— Я не казатиму йому, що ти плануєш зустрітися з Меб, але дозволь пояснити Себастіанові, яка жахлива ситуація. Тоді ти отримаєш свій тимчасовий зв’язок. Зможеш зберегти розташування своєї жриці в таємниці. Але решту він заслуговує знати.
Наші погляди зустрічаються.
— Роби, як вважаєш за потрібне.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Коли я приходжу, їдальня порожня; замість сісти за стіл і чекати, розчиняюся в тіні, насолоджуючись моментом тиші. У голові паморочиться від ігор, у які бавляться Себастіан і Фінн.
Я розумію, чому Фінн хоче перебрати пута Себастіана на час нашої мандрівки в гори, але не можу вдавати, ніби мені кортить укласти зв’язок з іншим фейрі, нехай навіть тимчасово.
Себастіан входить до їдальні саме вчасно й зачиняє за собою подвійні двері.
— Я знаю, що ти тут, Абріелло.
Небагато користі з мого щита. Цікаво, чи був би в мене бодай шанс лишитися непоміченою в тронній залі, якби Себастіан не відволікався на Фінна?
Я дозволяю тіням відступити. Себастіан поглинає мене очима кольору морської хвилі, немов боїться, що я — лише видіння. Між нами відчувається напруження. Я згадую, як у дитинстві ми з батьком ходили рибалити до струмка, як натягувалася волосінь, коли діставали улов. Наш із Себастіаном зв’язок міцнішає. Однак я не можу сказати напевно, хто з нас на гачку.
— Я такий радий, що ти тут, — шепоче Себастіан. Він ступає крок уперед, але одразу ж зупиняється.
Я переводжу подих.
— Я поїду з Фінном вранці.
— Перш ніж ти поїдеш, нам треба поговорити, — каже він. — Я зробив, як ти просила. Ми знищили табори, і я радий цьому, байдуже, віриш ти мені чи ні.
— Я знаю. І я вдячна.
— Ти так і не повернулася, — веде він далі.
— У мене ще багато роботи. Двір Місяця в небезпеці.
— Думаєш, я не знаю цього? Мені не потрібно сидіти на троні, щоб розуміти, що відбувається за цими ворітьми. Ми не можемо зараз дозволити собі громадянську війну, як не міг і Оберон, повернувшись зі світу смертних.
— Тоді ти розумієш, яка важлива ця місія. Як важливо, щоб ви з Фінном виступили єдиним фронтом.
Себастіан поволі наближається до мене.
— Якщо я дозволю йому зробити це, якщо він зачарує мене й перебере на себе зв’язок, ти відчуватимеш ось так кожен його дотик. — Одна рука Себастіана ковзає по моєму стегну, інша — по волоссю. — Ти цього хочеш? — Його прекрасні очі шукають мої, і я відчуваю, як щит падає, немов розчиняється під вагою його зболеного серця.