Зв’язок між нами оживає і мерехтить яскравими нестримними барвами. Проте на іншому його боці я відчуваю темряву і спустошення. Я хочу лягти на підлогу, згорнутися клубочком, плакати та мільйон разів просити вибачення за те, що завдала йому болю. І прощати його — знову і знову.
— Басті, — шепочу я.
— Скажи мені, чого ти хочеш. Що завгодно, — він заплющує очі й зітхає. — Що завгодно, тільки не його.
Я розчаровано стискаю кулаки.
— Річ не у Фінні. А в Немилостивому Дворі та майбутньому всього світу.
Себастіан відпускає моє волосся й торкається своїм чолом до мого, обхоплює моє обличчя, погладжуючи підборіддя великим пальцем.
Я мала б вирватися з його обіймів, але ці дотики такі приємні. Хочу бодай на мить уявити, що життя не мусить бути таким самотнім, що моє майбутнє — не безкінечна низка безцільних днів. Лише на мить.
— Як я можу довіряти йому? Як можу відпустити тебе хоча б на хвилину? Невже ти не розумієш, що він скористається цією можливістю, щоб вкрасти те, що я маю, те, чого він так жадає.
Я застигаю.
— Як він може вкрасти мою силу?
— Не твою силу. Тебе.
Він не може вкрасти те, чого в тебе немає. Я прикушую язика, стримуючи ці слова, і хитаю головою.
— Це не якийсь хитромудрий план, щоб завоювати мою прихильність. Я в цій ситуації не важлива.
— Нізащо.
Себастіан прихиляє моє обличчя до свого, і перш ніж я усвідомлюю, що він робить, його губи накривають мої. Я така приголомшена цим, що мені потрібна мить, щоб усвідомити, що відбувається фізично. Я відчуваю… його. Усе. Навіть сильніше, ніж раніше.
Його біль і страждання. Скорботу і тугу. Я відчуваю, як сильно він сумує за мною і як несамовито хоче мене. Я стаю єдиним цілим із його бажанням, а воно зливається зі мною. Я ніби розсипаюся на друзки й збираю себе наново. Так відчайдушно хочу розрадити його, що мої руки лягають йому на плечі, а рот розтуляється під його губами.
Я люблю цього чоловіка. Або думала, що люблю. Можливо, я люблю Себастіана не так, як раніше, але не можу бути джерелом його болю.
Він схвально стогне й запускає пальці в моє волосся, нахиляє мою голову вбік, щоби поглибити поцілунок. Через зв’язок його збудження потужною хвилею накриває мене, стає моїм власним.
— Тобі не знадобилося багато часу, щоби пробачити йому?
Фіннів голос повертає мене до тями, і я сахаюся від Себастіана.
Принц Тіней дивиться на мене, але він добре вміє прикидатися, тож вираз його обличчя нічого не видає.
Себастіан задихається. Губи розтулені, очі затуманені пристрастю. Він ледь-ледь хитає головою. Не розумію, що це мало б означати. Не слухати Фінна? Не йти геть?
— Так передбачувано, принцесо.
Погляд Себастіана перестрибує на Фінна, і щелепа Золотого принца напружується.
— Не лізь у чужі справи.
— Це моя справа, — каже Фінн. — Ви двоє — справа всього мого проклятого Двору. Я намагаюся виправити той безлад, який ви наробили.
На щелепі Себастіана грають жовна.
— Я не збираюся виправдовуватися перед тобою.
Фінн насмішкувато пирхає.
— І не треба. Але, можливо, тобі варто підшукати виправдання для батьків Немилостивих дітей, які помирають.
Себастіан супить брови.
— Ти про що?
Фінн гарчить і обертається до мене.
— Я думав, ти хотіла розповісти йому. Та, схоже, ти була така зайнята возз’єднанням зі своїм коханим, що не знайшла часу.
— Я…
Фінн не чекає моїх пояснень. Він просто зникає. Ніби його тут ніколи й не було.
— Я вб’ю його, — гарчить Себастіан, але замість того, щоби піти за Фінном, знову притискає мене до себе. — Забудь його.
Коли він опускає свої вуста до моїх, я притискаю долоню до його грудей і ніжно відштовхую:
— Себастіане.
— Фінн завжди стоїть між нами, — тихо каже він, але відступає й видихає. — Те, що він сказав, це правда? Діти Немилостивих помирають?
Я киваю.
— Багато з них зараз у Довгому сні.
— Довгий що?
Я ковтаю. Звісно, він не знає.
— Це ознака Двору, що помирає. Діти не прокидаються, можуть ніколи не прокинутися, якщо ми не виправимо це. Їх дедалі більше, але таке траплялося й раніше — просто перед прокляттям, коли Оберон застряг у світі смертних і настав дисбаланс між Дворами. Це одна з причин, чому Фіннові потрібно укласти зі мною зв’язок. Він хоче поговорити з Верховною жрицею про те, що робити, — я закушую нижню губу. Ненавиджу брехати Себастіану, але це принаймні більше правди, ніж дав йому Фінн.