Себастіан підводить обличчя до стелі й заплющує очі.
— Ти йому потрібна, бо жриця зобов’язана говорити лише з тим, хто має силу Двору.
Я стинаю плечима.
— Щось на кшталт того.
— Мені не подобається ваша ідея вирушити в ті гори. Вони небезпечні. Існують певні причини, чому шлях до Верховної жриці такий непростий.
— Але якщо є бодай шанс, що це допоможе, я готова піти.
Себастіан довго розглядає мене.
— Ніхто в цьому Дворі чи в цьому світі не заслуговує тебе, Абріелло.
Щирість його слів відлунює в мені, і я схиляю голову. Мені було б легше, якби вдалося переконати себе, що Себастіан лиходій. Якби я могла повірити, що він обдурив мене й не зважав на наслідки. Проте завдяки зв’язку знаю, що це не так. Поволі я знову здіймаю щит.
— Тобі потрібен Фінн, — кажу я. — Цьому Двору треба, щоб ви діяли разом.
— А як щодо тебе? Тобі потрібен Фінн? Він — це те, чого ти хочеш?
Через зв’язок Себастіан відчув щось, коли я поцілувала Фінна. Можливо, він не здогадався, що саме відбувалося, але я бачу підозру в його очах.
Я хитаю головою.
— Мені ніхто не потрібен.
— Ти в цьому впевнена? Ти сяєш, коли він поруч. Я помічав це й раніше, але тепер, коли ми зв’язані, я це відчуваю.
— Це не тому, що я запала на нього, — мене пересмикує, бо це лише частково правда. — Моя магія сильніша, коли Фінн поруч. Ще відколи я потрапила до Фейрії. Раніше я думала, це через його зв’язок із короною, але я… — закінчувати речення раптом здається мені дуже жорстоким.
— Але — що? — наполягає Себастіан. — Ти не відчуваєш такого самого припливу сил поруч зі мною? Ти хотіла сказати це?
— Вибач, — шепочу. — Я не розумію цього, я цього не обирала. Воно просто є.
— Скажи мені, чого ти хочеш.
Себастіан очікує, що я скажу, як йому повернути мене, але я не маю на це відповіді.
— Я хочу миру. Хочу найкращого для цього королівства.
— Я теж, — Себастіан притискає руку до грудей. — Тільки я не хочу заради нього відмовлятися від усього іншого, що має для мене значення.
Я важко ковтаю. Після схожої, хоча й такої протилежної розмови з Фінном, Себастіан раптом здається дуже юним.
— Ти хочеш бути королем чи ти є Великим королем? Жертва — ось що робить королів великими. Це те, що роблять великі лідери.
Здригнувшись, Себастіан схиляє голову.
— Гаразд.
Слуга тихо вносить тацю з їжею, ставить на стіл і так само безшумно вислизає.
Себастіан відсуває стілець і жестом запрошує мене сісти. Я занадто довго вагаюся, і він каже:
— Будь ласка?
— Я не голодна, — стискаю руки. Правду кажучи, мені потрібно забратися звідси. Бачити Себастіана, цілувати й відчувати його — це занадто. — Мені треба в місто. До завтрашнього від’їзду хочу побачити поснулих дітей і переконатися, що з ними все гаразд.
— Зараз небезпечно проходити крізь ворота палацу. Я відправлю з тобою Ріаана. Він проведе тебе іншою дорогою.
Я киваю. Погодитися на супровід легше й, мабуть, мудріше, ніж сперечатися.
— Тим часом, — кажу я, — ти можеш зустрітися з Фінном і вирішити, що хочеш робити.
— Відповідь — ні, — його голос зривається на цих словах. — Я не дозволю Фіннові заволодіти зв’язком. Навіть тимчасово.
Я тамую подих.
— Ти впевнений? Це ж його прохання в обмін на допомогу тобі.
Себастіан кидає погляд до вікна, ніби може побачити за ним невдоволений натовп біля воріт.
— Я потрібен йому так само, як і він мені. Що ж до зв’язку… Жриця захоче говорити з тобою, а не з ним. Зв'язок не має значення.
— Сподіваюся, це так, — тихо кажу я. А ще сподіваюся, Фінн помиляється, не бажаючи казати Себастіану, де розташовано храм жриці.
— Фінн заздрить, що ти моя, а не його. Не дозволяй йому залізти тобі в голову.
Знаю, мої слова зроблять йому боляче, та однаково кажу:
— Я не твоя, Басті.
Його горло здригається, він важко ковтає.
— Принаймні була. На якусь мить.
Блокувати його почуття здається неможливим, тож я і не намагаюсь. Крізь щит у мене проникають його емоції — скорбота і жаль розбухають усередині, наче вони мої.
— Я кохаю тебе, — промовляє він. — Я досі, постійно й назавжди кохатиму тебе.
Між нами залягає тиша. Його погляд знов і знов ковзає моїм обличчям. Він різко втягує повітря.
— Брі, скажи щось.
— Мені немає чого сказати.
— Ти теж це відчувала, — наполягає Себастіан. Він тягнеться до мене, але я вислизаю з його обіймів. — Я знаю, що відчувала. І знаю, що кожне сказане тобою слово обітниці було щирим. Ти кохала мене.