— Ти ж знаєш мою племінницю. Її пророцтва звучать як напівбезглузда маячня.
І все-таки вона часто має рацію.
— Якими були її слова?
«Вогонь, не з розуму Абріелли, а з їхнього…»
Лазарет розгойдує раптовий гуркіт, потім ще один. Наче падає дерево. Ми з Мішею дивимося одне на одного. Переполохана Лета забігає до кімнати.
— Що це було? — запитує вона, кидаючись до вікна.
За нею вбігає хлопчик із яскравими очима. Його загострені вуха пробиваються крізь копицю чорних кучерів. Він може бути двоюрідним братом Фінна, можливо, навіть рідним. Цікаво, чи знає він, як сильно схожий на свого принца?
— Що там відбувається? — запитую я.
Міша дивиться на мене відстороненим поглядом, і я розумію, що він уже в головах наших друзів та союзників — кличе всіх на допомогу.
— Елі сказала прийти й передати вам, що йде вогняний дощ. — каже хлопчик.
Лета хмуриться й обертається на нього через плече.
— Тобто як це…
Наступний вибух такий гучний, що здається, з моїх вух потече кров.
Перш ніж я встигаю перевести подих, лунає ще один просто над нами. Стеля падає, а разом із нею на кімнату рине полум’я.
— Забирайся звідси! — кричу хлопчикові. Потім повертаюся до Лети: — Нам треба винести дітей.
Міша хапає мене за руку:
— Абріелло, біжи. Ларк сказала, що тобі треба бігти.
Я хитаю головою.
— Я не піду без дітей.
Кімната нагрівається швидко, як піч, полум’я біжить по стелі. Скільки ще разів я переживатиму цей кошмар? Пожежа, падають балки, задушливий дим насувається надто швидко…
Я підхоплюю найближчу дитину, притискаю її до грудей, а тоді вихлюпую свою силу, огортаючи решту цих невинних малюків коконом тіні, щоб захистити їх від полум’я.
— Ми маємо забрати їх звідси.
Міша закидує по дитині на кожне плече, Лета хапає маленьку дівчинку з найближчого до дверей ліжка. Разом біжимо до виходу.
Надворі — суцільний хаос. У небі літають вогняні кулі, перетворюючи солом’яні дахи на багаття. Фейрі кричать і розбігаються, рятуючись від пожеж, які, здається, розгоряються з усіх боків. Білотілі водяні фейрі виходять із річки й скеровують потоки води на охоплені вогнем будинки. Один із них відволікається, щоб загасити полум’я на сукні молодої торговки. Мокра, вона падає на коліна й схлипує.
— Лазарет! — кричу водяній фейрі, яка вийшла зі своєї річкової домівки, виблискуючи райдужною лускою. — Спробуєш контролювати там вогонь, доки ми витягнемо дітей?
Вона не замислюється над відповіддю, а біжить на перетинчастих ногах до будівлі й свистить, щоб інші йшли за нею.
— Сюди! — кричить вона, розкинувши руки. Навколо неї з’являється мерехтливий купол розміром із невеликий будинок. Вогонь не може проникнути крізь цей захист.
Я підхоплюю малюка на руки й біжу до купола.
— Зможеш втримати його? — запитую я у фейрі, яка стоїть усередині.
Вона киває.
— Спробую.
Опускаю дитину на землю всередині її купола й повертаюся за іншою.
Хтось налітає на мене ззаду. Сильні чоловічі руки обхоплюють мою талію.
— Не повертайся туди! — кричить Міша. — Ти потрібна цьому Двору.
Я гарчу, розчиняюся в тіні, в порожнечі, й кидаюся до пожежі, пропливаючи, як туман, повз охоплених панікою місцевих жителів. Я повертаюся до дітей. Стало спекотніше, в повітрі висить густий дим. Я забороняю собі думати про те, які безборонні ці діти, скільки диму вони набрали в легені, самі того не знаючи. Забороняю собі згадувати, як це — опинитися в пастці, бути безпорадною, коли навколо тебе палає вогонь.
Я повертаюся в тілесну форму так швидко, що мене починає нудити, але не сповільнююся. Цього разу я хапаю двох дітей близнюків, занурених у мертвий неприродний сон, — і, затамувавши подих, мчу крізь дим назад до безпеки купола.
Кожен подих черпаю із цього, здавалося б, нескінченного джерела сили, зміцнюючи прохолодний кокон тіні, яким я огорнула дітей, і молюся, щоб він витримав, коли полум’я стане надто гарячим.
Знову повертаюся до виходу з лазарету й бачу хлопчика, який ледве тримаючись на ногах несе на плечах по дитині. Одразу за ним іде Міша.
Уже на вулиці хлопчик шпортається й, похитуючись, важко кашляє.
— Туди не можна повертатися, — каже він.
— Усе дуже погано, — погоджується Міша. — Нехай водяні фейрі загасять полум’я, перш ніж ти повернешся.
Я хитаю головою.
— Я їх не залишу.
Очі Міші зблискують.
— Якщо підеш туди, то можеш не повернутися.
Я проштовхуюся повз нього в густий дим.