Міша має рацію. Будівля падає. Всередині яскраво палають стіни, й дим заповнює кожен сантиметр повітря. Ззовні кричать фейрі. Какофонія руйнувань стихає, поки я оглядаю лазарет, де єдині звуки — тріск і шипіння вогню та скрип ослаблених балок стелі. Пробираюся крізь полум’я, зціпивши зуби від болю, коли вогонь лиже мою шкіру.
Двоє останніх дітей — маленька дівчинка та її старший брат — тримаються уві сні за руки. Навіть у свої найкращі дні я не змогла б винести їх обох. Тим паче зараз, коли в голові паморочиться від диму, а легені горять. Розумію, що шанси не на нашому боці.
Хапаю одну дитину, потім іншу. Моя сила хитається, щит, яким я огорнула дітей, ось-ось розсіється, але мені потрібно більше.
Ще трохи.
Я зосереджуюся на тіні, темряві та прохолодній заспокійливій ночі, аж поки на задній стіні залишаться тільки тіні й полум’я. Тоді здіймаю руку і з останніх сил штовхаю дітей назовні.
Наче перетягнута тятива лука, моя сила уривається й вислизає з рук.
Я падаю, полум’я лиже мені ноги.
«Я йду за тобою, принцесо. Тримайся».
Голос Міші змушує мене розплющити очі. Полум’я навколо мене підібралося занадто близько.
«Ні!» — вигукую я подумки. Не можу дозволити другові прийти сюди. Не можу допустити, щоб він опинився в пастці. Не можу спричинити ще більших руйнувань, щоб врятувати себе.
Я знову тягнуся до своєї сили. Це ніби плисти в піску, але я продовжую тягнутися, збираючи кожну її крихту, доки стіна переді мною поступається місцем тіні, і я переповзаю на інший бік.
Глибоко вдихаю благословенне прохолодне повітря. Це бальзам для моїх легень.
Тієї миті на мене кидається силует у чорному плащі.
— Ні! — кричу я, ухиляючись. Проте я надто повільна й відчуваю, як голка пронизує мою руку, як пекуча отрута мчить венами.
Хапаюся за свою силу, але це ніби перевернути порожню чашку. Там нічого немає.
Мені знайоме це відчуття.
Мене підхоплюють на руки й несуть подалі від полум’я, від надсадних криків про допомогу. Я лежу долілиць на спині коня, що швидко мчить.
— Зціли її негайно! — кричить хтось. — Перш ніж ми її втратимо. Наказ був чіткий — вона має жити.
— Заспокойся, — промовляє лагідніший, жіночий, голос. — З нею все буде добре.
Я не впізнаю голоси. Коли намагаюся поговорити з Мі-шею через ментальний зв’язок, наче наштовхуюся на стіну.
У мене паморочиться голова, я виснажена. Слабка. Мені потрібно знати, де я, побачити, куди мене везуть. Однак очі відмовляються розплющуватися, і я непритомнію.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Коли я опритомнюю, наді мною непроглядно чорне небо. Місяць ховається за хмарами, зір не видно, але мої очі швидко призвичаюються. Вдалині проглядається скромний храм, вирізаний у схилі гори.
Ми досі їдемо. Скоцюрбившись, я лежу на коні перед кимось великим, здається, чоловіком. Я нарахувала навколо нас трьох чоловіків та одну жінку, але чую, що поруч є й інші.
Ці люди врятували мене з пожежі. Вилікували. Вони хочуть, щоб я була живою. Проте я знаю, прекрасно знаю: це не наші союзники. Я намагаюся поворухнутися і кривлюся. Мої зап’ястя зв’язані, м’язи ниють.
— Здається, у неї щось болить, — каже фейрі, який їде позаду мене. Його м’ясиста долоня мацає моє стегно. — Я можу зробити тобі дуже боляче, люба.
— Відчепись! — прикрикує на нього жінка, яка їде поруч. Вона пирхає, дивлячись на свого приятеля. — Королеві вона потрібна жива й неушкоджена.
Фейрі позаду невдоволено гарчить, але прибирає руку з мого стегна.
— Я б залишив декілька слідів — достатньо, щоби показати дівчині, що ми робимо зі зрадниками.
Вони зцілили мене, щоб доправити до королеви Арії. То пожежа була пасткою? Щоб виснажити мою силу й легко схопити?
«Міша». Я щосили намагаюся зосередитись на його імені, але знову наштовхуюся на стіну. Наш ментальний зв'язок на певному рівні підсилюється моєю магією, але вони вкололи мені отруту, щоб викрасти зі столиці, й поки вона в організмі, моя сила не повернеться.
Вдалині чується грім, а за ним… тупіт копит. Хтось наближається. Себастіан? Союзник моїх викрадачів?
Жінка-фейрі поруч із нами підводиться в сідлі й озирається на стежку позаду. Я не єдина, хто почув цей тупіт.
— У нас гості, — проголошує фейрі, вдивляючись удалечінь.
— Далеко? — запитує вершник попереду. Він високий і має таке саме біляве волосся, що й Себастіан. Закладаюся, він служить у Золотих військах королеви. Може, вони всі такі.