Фейрі хитає головою.
— Через грозу важко сказати. Прибудуть менш ніж за пів години.
Її друзі зупиняються й озираються в тому напрямку, звідки ми прийшли.
— Хто ще може бути так далеко й о такій порі?
— Та хто завгодно. Тепер, коли Немилостиві повернули собі силу, весь світ пішов під три чорти.
Я примружуюся, вдивляючись у храм вдалині, який став трохи ближчим. Чи можуть ці фейрі бачити в темряві, як я? Чи бачать круків, що кружляють над сходами храму? Коли вони обрали цей шлях, чи знали, що їхатимуть через тлум? Навряд чи. Тлум надто могутній, щоб наважитися на зустріч із ним у темряві.
Можливо, це Себастіан їде до нас, хоча якщо він сам, наша перевага буде мізерною. Треба дати йому шанс, але в мене немає ні зброї, ні союзників, ні магії. Нічого, крім тлуму, що причаївся надто близько.
Якщо не можу використати свою магію, доведеться покластися на їхню.
Я чекаю, поки ми наблизимося до сходів храму, хапаюся за живіт і нахиляюся вперед.
— Мене зараз… знудить.
Мій голос звучить так, як почувається моє тіло: побитим, розчавленим.
— Що вона там бурмоче? — запитує фейрі попереду.
— Їй погано, — відповідає жінка, заледве кидаючи на мене погляд. — Це від ін'єкції, дорогенька. Хіба ми можемо дозволити тобі мати магію?
— Ні. Це не… — я розгойдуюся взад-вперед і розтуляю губи, імітуючи, що мене ось-ось виверне.
— От бляха, — лається фейрі позаду. — Вона зараз виблює.
— То й нехай, — стинає плечима жінка.
Я затуляю рота рукою й розвертаюся до чоловіка, з яким їду.
— Ні, я цього не робитиму, — каже він, смикаючи коня, щоб зупинитися перед храмом. Він зіскакує, стягує мене з коня і жбурляє на землю.
Інші зупиняються, а той, що їхав попереду, стогне.
— Ми не можемо всю ніч бути в дорозі.
Я знову імітую нудоту, що підступає до горла, цього разу вже голосніше. Якщо зможу перетягнути на себе їхню увагу, можливо, вони не помітять круків, які кружляють так близько.
Я сповзаю на мармурові сходи й отримую черевиком у живіт.
— Вставай, — гиркає фейрі, що стоїть переді мною. — Ми не підемо туди. Закінчуй свої справи, й вирушаємо далі.
— Як же мене нудить…
Похитуючись, я підводжуся на ноги, потім знову падаю, видаючись слабкою — не те щоб це було важко. Моє тіло розбите, руки зв’язані, мені важко втримати рівновагу.
Жінка зістрибує з коня, фейрі, з яким я їхала, намотує мотузку навколо руки й сильно смикає. Я спіткаюся, тільки зараз усвідомивши, що мотузка обв’язана не лише навколо моїх зап’ясть, але й шиї. Як повідець. Або зашморг.
Це може закінчитися дуже, дуже погано.
Вони застрибують на коней. Фейрі, що тримає мене, смикає за мотузку.
— Досить. Ти лише тягнеш час.
— Я можу знову вирубити її, — пропонує жінка, ступаючи на крок до мене.
Важко ковтаю і молюся, щоб мої викрадачі відволікалися й не помітили круків, які, я відчуваю, наближаються.
Раптом фейрі, який тримав мою мотузку, нажахано озирається.
— Дідько! Вони там!
Він кидає мотузку й повіддя коня та кидається в ліс.
— Що за… — жінка пригинається, ніби щось атакує її з неба. — Ні! Будь ласка! Мені шкода!
«Абріелло!» Голос мами. Наче спів сирен удалині. Шум хвиль, що розбиваються об берег, заповнює мої вуха, а холодна вода лиже ноги.
Це все несправжнє. Не реагуй.
Інший фейрі падає на шию коня й плаче.
— Ні. Благаю, не треба! Мені так шкода!
Я трохи жалкую, що накликала на когось ті душевні муки, але ігнорую це.
Останні фейрі зіскакують із коней і дряпаються сходами до храму. Один стискає руками голову і смикає волосся, наче намагається вирвати його.
«Абріелло! Поспішай. Вода стає занадто глибокою».
Ігнорувати голос матері — однаково що заперечувати потребу дихати.
«Абріелло, будь ласка. Візьми мене за руку».
Я знаю: якщо поверну голову, то побачу її. Якщо простягну свої зв’язані руки, вона звільнить їх і пригорне мене до себе. І я знову подивлюся в її очі. І все буде добре.
Я вагаюся. Мої ноги відмовляються рухатись.
Це не вона. Моєї мами більше немає.
Я заплющую очі, намагаюсь не слухати звабливий спів тлуму.
— Брі, сюди! — голос Себастіана так близько. Це він прийшов за мною чи тлум змушує мене так думати? — Брі, дозволь допомогти тобі.
Я хочу ще раз подивитися на мамине обличчя і, щойно повертаю голову, бачу прекрасну усмішку, добрі очі — саме перед тим, як хвиля накриває її й тягне під воду.
— Мамо! — кричу, пірнаючи вслід.
Руки хапають мене за ноги, тягнуть під воду, але я борюся з ними й пливу до неї. Каштанове волосся матері плаває навколо неї у воді, і її очі заплющуються.