Я важко ковтаю й озираюся. Ми, мабуть, повернулися до Опівнічного палацу, але я не впізнаю цю кімнату. Масивне ліжко просто по центру найдовшої стіни. Стелі немає, ніби той, хто створив це місце, навіть не уявляв, що можна спати деінде, окрім під зорями.
Роззираючись, я хитаю головою.
— А якщо піде дощ?
Фінн сміється.
— Магія захищає кімнату від стихій і водночас дозволяє відчувати себе як на вулиці.
Здіймаю руку, і вітерець торкається моїх пальців. У кутку вовчиці Фінна, Дара й Луна, підводять голови, нюхають повітря і тихо скавулять у мій бік. Я усміхаюся, щоб заспокоїти їх.
— Що сталося?
Фінн видихає і вмощується на потерте крісло поруч із ліжком.
— Із чого почати? З того, як ти ледь не загинула, вбігши в охоплену вогнем будівлю?
Я суплюсь.
— Я не про те запитала, і ти це знаєш.
— Здається, це в тебе вже звичка.
— Мені довелося.
Фінн зітхає.
— Я знаю. І я вдячний більше, ніж ти можеш собі уявити. Але те, що ти витратила свою силу, доклала стільки зусиль без належного використання її глибин — це було небезпечно, принцесо. Небезпечніше, ніж дим чи полум’я.
Я пирхаю.
— Тепер ти безсмертна. Твоя шкіра загоїться, легені відновляться, але ти витрачаєш свою магію так швидко й сильно, що жоден цілитель не зможе повернути тебе.
Може, це й на краще.
Фінн сердито дивиться на мене, і раптом я радію, що він не може читати мої думки.
— Розкажи мені більше, — прошу я. — Хто скоїв напад?
— Золоті війська влаштували засідку в місті. З гір прийшов королівський легіон вогняних фейрі. — Фінн здається дуже втомленим, його обличчя виснажене. — Завдяки зв’язкам Себастіана із Золотим Двором і знанням Ріааном їхньої військової тактики, ми змогли знайти й зупинити нападників відносно швидко, але…
— Але недостатньо швидко.
Він хитає головою.
— Ми не передбачили, що це станеться. Очікували на її війська, спостерігали за арміями, щоби підготуватися до нападу, але так зосередилися на легіонах у горах, що проґавили цю атаку.
— Як вважаєш, королева знала, що це станеться з Немилостивим Двором, якщо Себастіан дасть мені зілля? — запитую похмуро. Те, що я зняла прокляття з Немилостивих, мало б допомогти Двору Тіней, але доки на троні ніхто не сидить, королева Милостивих має із цього найбільший зиск.
— Можливо, — каже Фінн. — Важко сказати, але можна припустити, що тепер вона знає. Тому ти потрібна їй живою. Якщо вона схопить тебе й триматиме десь живою, але недосяжною, є шанс, що ми не зможемо возз’єднати корону та її силу.
Я дивлюся в нічне небо.
— Як довго я була без тями?
— Минуло півтори доби після нападу. Міша, Себастіан і я по черзі наглядали за тобою, але… — Він відводить очі й злегка усміхається. — Здається, найкраще тобі було зі мною, тож я сидів тут майже цілодобово.
Дивлюся на ліжко, потім вигинаю брову на Фінна.
— Не хвилюйся, принцесо. Я сиджу в цьому самому кріслі відтоді, як ти заснула.
Може, тому він видається таким пошарпаним.
— Думаєш, твій зв’язок із короною допоміг мені зцілитися?
Він розтуляє рот, стуляє його й ще раз намагається дібрати слова:
— Думаю, що між нами існує зв’язок, якому я не маю пояснення.
Перехоплюю його погляд. Він теж це відчуває?
— До того як я стала фейрі, моя магія завжди здавалася сильнішою, коли ти був поруч. Я думала, це тому, що ти з королівського роду Немилостивих, а я носила корону Оберона. Але якби це було так, то хіба моя магія не спалахувала б так само поруч із Себастіаном?
— Це мало б сенс, — каже Фінн. Він підносить тремтячу руку до мого обличчя й важко ковтає. Його пальці легко, ніби вітерець, торкаються моєї щоки. — Знаєш, я теж це відчуваю. Ми якось пов’язані. Я… усвідомлюю тебе.
— Ніби між нами зв’язок? — запитую я.
Він хитає головою.
— Я не можу відстежувати тебе або відчувати твої емоції. Але здається, ніби твоя магія пов’язана зі мною.
— Вона сильніша, коли я поруч, як і моя магія, коли поруч ти?
— Ні. Не сильніша, але якось пов’язана, — Фінн стинає плечима. — Я не маю відповіді, але, не заперечуватиму, мені приємно знати, що ти теж це відчуваєш. Навіть якщо в тебе це трохи інакше.
Я вивчаю зорі в небі.
— Вибач, що затримала твою поїздку до Верховної жриці.
— Нічого подібного. Лунасталії ще не почалися, тож у нас вдосталь часу.
— До ранку я оклигаю й можемо їхати.