— Брі… — його сріблясті очі знаходять мої. — Я передумав щодо твоєї поїздки з нами в гори.
Я сідаю в ліжку, кімната злегка обертається.
— Що? Ні, Фінне, ти не можеш піти без мене. Ти сам сказав, що вона зустрінеться лише з тим, хто має владу корони. — Притискаю руку до грудей. — І це — я.
— Не хочу ризикувати. А якщо тебе схоплять, поки ми пробиратимемося через ліс? Ані Себастіан, ані Джалек не можуть піти з нами, бо в них кров Милостивих.
Я хитаю головою.
— Мені не потрібен Себастіан. У мене є ти, — ці слова змушують мене почуватися більш вразливою, ніж мені хотілося б. Тому я нахиляю голову й додаю: — І всі інші.
Фінн розглядає темні простирадла на ліжку.
— Є ще дещо, про що мені треба поговорити зі жрицею, — каже він, і за кожним його словом бринить хвилювання. — Ще одна причина, чому я вагаюся, чи брати тебе з нами.
Я хапаю подушку, що лежить поруч, і притискаю до грудей. Вона м’яка й пахне хвоєю та шкірою. Як Фінн.
— Що ж це за причина?
Він заплющує очі, і я користуюся моментом, щоб вивчити його в місячному світлі: гостру лінію щелепи, високі вилиці, густі брови й ці темні кучері, які так і просяться до моїх пальців. Він завжди гарний, але у світлі зір ще прекрасніший. Коли він розплющує очі, довгу мить дивиться на мене, перш ніж заговорити.
— Зі мною щось не так, Абріелло. Не знаю, чи це викликано хворобою, яка вразила дітей, чи тим, що корону пов’язали з іншим спадкоємцем.
— Що ти маєш на увазі? Що не так?
Він пронизливо розглядає мене, і я майже відчуваю, як його очі рухаються моєю шиєю, підборіддям, щоками й зупиняються на губах.
Від погляду цих сріблястих очей мене проймає тепле тремтіння.
— Я почуваюся слабким, — шепоче він. — Не постійно. Іноді, навіть переважно, я почуваюся добре. Проте трапляються напади, коли здається, ніби з мене висмоктують саме життя. У мене майже не лишилося магії й сил.
— Як тоді, коли тебе прокляли?
— Ні. Це інше. — Він насуплює брови, розмірковуючи. — З прокляттям магія лишалася в мені, просто обмежена, й іноді її бракувало. Те, що я відчуваю відтоді, як Себастіан отримав корону, нагадує клапан, який ніби відкрився в моїй магії. Наче вона покидає мене занадто швидко й безпричинно.
Життя — це магія. Магія — це життя. Моє серце стискається, коли я уявляю, як силу Фінна — його життя — виривають у нього.
— Ти ще комусь розповідав?
— Преті й Кейну це відомо. Я намагався приховати, але вони знають мене занадто довго й занадто добре. За декілька днів мої сили відновлюються, і я знову почуваюся добре. — Його погляд падає на простирадла. — Але я був безсилий, коли напали ті вогняні фейрі. Я не міг захистити місто чи дістатися до тебе. Нічого не міг зробити. А якщо ти опинишся в небезпеці, коли в мене трапиться черговий напад знесилення? Якщо тебе поранять або схоплять тому, що моя магія підвела мене? — Він хитає головою. — Я не хочу так ризикувати.
— Хай що воно таке, чи зможе жриця виправити це?
— Жриця не цілителька, але сподіваюся, вона збагне, що відбувається. Якщо ми знатимемо це, то, можливо, зуміємо відшукати рішення.
— Звучить не надто оптимістично.
— Щоразу, коли в мене трапляється такий напад, я дивуюся, що прокидаюся зранку. Я очікую…
Моє серце крається.
— Ти думаєш, що заснеш, як ті діти.
— Не знаю. Можливо.
Я хочу, щоб він поглянув на мене. Мені раптом вкрай потрібно побачити щось заспокійливе в цих сріблястих очах.
— Це відбувається з кимось іще?
— Ніхто про це не говорив, але ж і я не можу ходити й розповідати всім, що їхній принц…
— Помирає, — шепочу я. — Ти думаєш, що помираєш.
— Можливо. — Це слово важко падає з вуст, ніби застрягло в горлянці й він силоміць виштовхнув його. — В ідеалі правителі наших земель ніколи не помирають. Вони просто вирішують перейти до Сутінків. Коли настає час передати владу спадкоємцю, з’являються знаки, які змушують їх зробити це. Вони вірять, що боги роблять це для того, щоб у Дворі не було застою, щоб жоден правитель не лишався при владі надто довго. Час мого батька закінчувався, коли він передав свою силу тобі. Усе, що я пам’ятаю, усе, що читав про це, звучить неприємно й нагадує відчуття, які маю зараз.
— Ми це виправимо, — шепочу я. Мої очі раптом стають гарячими й вологими. — Ми знайдемо ліки для тебе й дітей. Ми з усім впораємося.
Коли Фінн нарешті підводить на мене очі, то дарує мені ніжну усмішку, яка так разюче контрастує з його поглядом.
— Я дуже ціную твою турботу, але це не твій клопіт. Я розповів тобі це лише тому, що хочу, щоб ти зрозуміла: можливо, я не захищу тебе, особливо якщо Себастіан не поступиться.