— Я розумію. Але я не хвилююся за себе.
Фінн супить брови.
— Ми ледь не втратили тебе знову. Якби ті Золоті вояки попросили гобліна перенести тебе до Арії, замість їхати через гори, або якби Себастіан прибув на годину пізніше…
— Я не залишуся, Фінне.
Хапаю його за руку — і сила спалахує, переповнюючи мене зсередини. Я задихаюся від її потужності й дивлюся, як його губи розтуляються. Він сказав, що для нього це інакше. Не спалах, а зв’язок.
— До Старелії ми їхатимемо верхи, тож подумай, скільки фізично тобі знадобиться сил для цієї подорожі.
— Ми не використаємо гоблінів?
— Ні. Частково тому, що це складніше, коли подорожуєш гуртом. Хоча переважно через їхнє ставлення. У багатьох частинах цієї землі гоблінам не довіряють, і подорож за допомогою їхньої магії може справити хибне враження.
— Я впораюся й обіцяю не ризикувати силою Оберона. Буду слухняною, як твої вовчиці. Тільки дозволь мені піти з вами.
Його губи розтуляються, а ніздрі роздуваються від роздратування.
— Ти справді думаєш, що мій головний клопіт — батькова магічна сила?
— Ну так. — Знизую плечима. — І я тебе за це не звинувачую.
Фінн стискає моє підборіддя однією рукою і проводить великим пальцем по моїй нижній губі. Тілом пробігають мурашки, наші погляди зустрічаються.
— Думаю, ми спробуємо потрапити на аудієнцію у жриці без тебе.
— Ти…
Він притискає великий палець до моїх губ, змушуючи мене замовкнути.
— Але рішення за тобою. Я лише прошу, щоб ти була чесною у своїх почуттях, і якщо нам потрібно затриматися ще на день чи два, то ми це зробимо. У мене є свої причини, щоби бути присутнім на Лунасталіях, але за потреби ми вирушимо просто до жриці. — Раптом усвідомивши, яким інтимним є його дотик, він опускає руку й підводиться. — Побачимося вранці.
— Фінне, — кажу я, зупиняючи його, перш ніж він вийде.
Він обертається, його темні брови вигинаються дугою.
— Так, принцесо?
Я складаю руки й дарую йому найвпевненішу усмішку, на яку тільки здатна.
— Ще раз спробуєш стулити мені рота пальцем — і я відкушу його.
Посмішка Фінна повільна й зловісна, хоча вона повертає його очам сяйво, яке я так хотіла побачити.
— Це що, погроза?
Я хапаю подушку і жбурляю в нього. Проте Фінн зникає, і подушка падає на підлогу.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Декілька годин потому я знову на ногах, умита, одягнена, і до смерті хочу кави. Коли відчиняю двері, щоб вийти зі своєї тимчасової спальні, Себастіан чекає в коридорі. Почувши мене, він обертається. Застигає, стиснувши руки в кулаки. Його обличчя — суцільна стурбованість. На мить мій захист слабшає, і я відчуваю це. Його жах і тривогу.
Сердечний біль.
Усі його почуття, які я так старанно намагалася заблокувати, відгородитися від них.
— Як почуваєшся? — запитує Себастіан. Я бачу, як сильно він хоче торкнутися до мене. Як сильно хоче пригорнути. Проте він стримується. Тільки знову і знову дивиться на мене, ніби бажає переконатися, що зі мною все гаразд, ніби прагне поглинути мене поглядом.
— Добре. Навіть краще, ніж добре. Завдяки тобі.
— Я відчув тебе, — тихо каже він. — У пожежі. Я не міг дістатися туди достатньо швидко, а коли відшукав тебе в горах, тлум…
— Мені вже краще, — повторюю я. — Фінн сказав, що я використала забагато енергії за один раз, але сьогодні вранці я почуваюся як новенька, — і це майже правда.
Себастіан киває.
— Добре. Радий це чути.
— Дякую, що врятував мене, — незграбно тупцяю. — Знаю, я останнім часом засмучувала тебе, завдала тобі болю, але ти все одно прийшов.
— Звісно, прийшов, — він бере мене за плечі й притягує до себе. — Я ж казав, що завжди прийду на допомогу, і дотримав слова.
Моє серце стискається, коли я дивлюся в ці очі й бачу в них біль і тугу. Ще зовсім недавно я відчувала те саме.
Погляд Себастіана падає на мої вуста.
Він нахиляється до мене, але я притискаю руку до його грудей і відштовхую.
— Басті, ми вже не ті, ким були.
— Я не згоден, — каже він, його голос низький і хриплий. — Я таким і є. Кохання до тебе — це частина мене. Ти хоч уявляєш, як мені було? Не знати, чи встигну я туди. Дозволити йому допомогти тобі, коли ми повернулися. Ти хоч уявляєш, як це мене ранило?
— Уявляю. І мені прикро.
Я опускаю погляд на поліровану кам’яну підлогу. Занадто важко бачити його обличчя, зазирати в ці прекрасні очі й водночас закриватися від нього щитом.