— Хіба вони не запитають, чи ми зв’язані?
Фінн хитає головою.
— Ставити під сумнів наші стосунки було б грубістю.
Я шморгаю носом.
— Тоді нехай. Якщо всі ті тижні в Золотому палаці я вдавала, що в захваті від королеви, то зможу вдавати, що витримую тебе.
Фінн сміється, й напруження між нами спадає.
— Я ціную це, принцесо. А тепер проведімо наступні декілька годин у тренуванні, щоб ти використовувала свою могутню силу менш марнотратно.
Я насуплююся.
— Ти це серйозно?
Він вигинає брову.
— А що не так? Соромишся, що я помічу, як мало ти тренувалася за ті тижні, що ми не бачилися?
Я вичакловую руку з тіні й затуляю йому рота, щоб він замовк.
Сміючись, Фінн кусає її. Здригаюся, коли відчуваю дотик зубів до власної шкіри. Після цього я вирішую обирати інші цілі для своєї магії.
* * *
Мій настрій поліпшується, щойно ми в’їжджаємо крізь браму заміського маєтку й наближаємося до широких кам’яних сходів. Дара і Луна пробігають повз нас, щоб обнюхати їх і квітковий сад.
Фінн зістрибує з коня, кидає повіддя Кейну й підходить, щоб допомогти мені злізти з Двозорі. Я хочу відмовитися, але останнє, що мені потрібно перед походом у гори, — це зламана щиколотка. До того ж мені однаково варто грати свою роль.
Руки Фінна на моїй талії — небажане нагадування про те, що я відчувала до нього з дня нашої першої зустрічі. Нагадування, як його тіло притискається до мого, коли ми цілуємося. Нагадування, що останні дві ночі я, сама того не знаючи, спала в його ліжку.
Опустивши на землю, він надто близько притискає мене до себе.
— З тобою все гаразд?
Я облизую губи й киваю, дивлячись йому в очі. Який же він високий. Я й забула, які в нього широкі плечі.
— Щось болить? — запитує.
— Усе гаразд.
— Я знаю, що в Елорі ти мало їздила верхи.
Намагаюся не здригнутися від згадки про своє простацьке походження. В Елорі коні — розвага багатіїв, а я останні дев’ять років була заледве не рабинею.
— Я багато практикувалася на землях Диких фейрі.
Тупіт чобіт кам'яними сходами змушує нас усіх повернути голови до будинку. На ґанку стоїть жінка з довгим каштановим волоссям. Вона вдягнена у вишневу сукню, що додає її обличчю красивого здорового рум’янцю. Якби жінка була людиною, я би припустила, що вона моя однолітка, можливо, трохи старша. Проте ці ельфійські вуха, що визирають з-під волосся, видають її.
— Як вчасно ти повернувся, Фінніане, — вона широко усміхається й кидається до нас.
Фінн прибирає руки з моєї талії й розвертається до жінки, підхоплюючи її, щойно їхні тіла торкаються.
Вона обіймає його, міцно притискається й пищить:
— Ціла вічність минула. Я вже почала сумніватися, що побачу тебе знову.
Незнайомка розтискає обійми.
Фінн усміхається до неї. Непрохані ревнощі впиваються мені в груди, витісняючи тепло, яке я відчувала, коли він допомагав мені злізти з коня.
— Як ти? — запитує він. — Досі доводиш свою матір до сказу?
— Якби я цього не робила, вона подумала б, що щось не так.
Фінн хихоче і ляскає її по носі, перш ніж відступити.
— Джуліано, це — Абріелла.
— Це вона вдаватиме твою наречену? — запитує дівчина.
Мій погляд прикутий до Фінна. Я шокована тим, що він поділився цією інформацією з якоюсь фейрі, котру я навіть не знаю. Ще мені трохи боляче, що вона дізналася про цей план раніше за мене.
Фінн перехоплює мій погляд і коротко киває, ніби запевняючи, що все гаразд.
— Так. Поки ми зустрінемося з Верховною жрицею, це найкращий спосіб убезпечити її.
— Та її силу, — додає Джуліана.
Фінн схиляє голову набік.
— Перепрошую?
Джуліана дарує йому усмішку, яка, напевно, змушує половину села дивитись їй услід у сліпому обожнюванні.
— Це найкращий спосіб убезпечити її силу, — пояснює вона.
Я відчуваю, ніби зменшилася вдвічі. Коли ж я збагну, що ніколи не йшлося про мене?
— Хіба я не можу піклуватися про них обох? — запитує Фінн.
Джуліана штурхає його в плече і сміється.
— Я просто дражнюся. — Вона зосереджується на мені, і я не можу не помітити, що її усмішка дещо слабне. — Абріелло, дуже приємно познайомитися з тобою. Рада вітати тебе в моєму селі.
Її селі?
Це запитання, мабуть, написане на моєму обличчі, бо Фінн пояснює:
— Джуліана — леді Старелії. Вона править цими землями.
Жінка на керівній посаді. Як прогресивно.
— Хоч ми й живемо в сільській глибинці, — розповідає Джуліана, — але ми мудрі. Поколіннями фейрі в цих краях розуміли, що краще керувати жінкам.