— Я не ревную, — заперечую, але тієї самої миті Джуліана змушує мене визнати, що це брехня. Замість повернутися на своє місце, вона плюхається на коліна Фіннові й закидає руку йому за шию. Фінн усміхається їй, ніби те, що вона сидить у нього на колінах, — найприродніша річ у світі. Я вимушено посміхаюся Кейну й відсуваю свій стілець від столу.
— Перепрошую. Мені потрібно розім’яти ноги.
Кейн хитає головою й тихенько бубонить щось про жінок.
Повітря прохолодне, небо ясне, і щойно я опиняюся поза загальною увагою, розслаблююся. Розумію, що поводжусь як дитина. Мої ревнощі необгрунтовані й небажані. Я не повинна відчувати це, але мої емоції дуже рідко зважають на те, повинна я їх відчувати чи ні.
Кейн намагався допомогти, але він не розуміє, що в мене на душі. Звісно, я ревную і заздрю, але не тільки Джуліані та її можливим стосункам із Фінном. Я заздрю й усім іншим. Заздрю їхньому товариству та їхній дружбі, яких у мене ніколи не буде. Заздрю, бо вони можуть бачитися зі своїми рідними, натомість єдина людина, яка була моєю сім’єю, лишилася в іншому світі, куди мені дорога закрита назавжди. Заздрю, що вони здатні щось дати цьому світу, коли найкраще, на що можу сподіватись я, — це виправити те, що зруйнувало саме моє існування.
Я опиняюся в конюшні ще до того, як розумію, куди простую.
Помітивши мене, Двозоря ірже й закидає голову.
— Думаєш, я принесла тобі частування, дівчинко моя? — запитую й лізу до кишені. Розкриваю долоню і пропоную їй один із кубиків цукру, які поцупила із чайного сервізу.
Двозоря ковтає його, і я гладжу її по носі, а тоді нахиляюся й беру щітку.
Конюхи Джуліани добре про неї подбали, але я однаково заходжу в стійло. Розчісую її м’яку шерсть, насолоджуючись плавними рухами щітки й помахами її хвоста на нічному вітерці. І нехай у всьому цьому світі в мене немає ні сім’ї, ні друзів, але тут, зі своєю кобилою, мені не так самотньо.
— Звідки я знав, що знайду тебе тут?
Мені не потрібно обертатися, щоб зрозуміти, хто це. Він міг би ввійти мовчки, і я б відчула його. Моя сила гуде, коли він поруч. Я легенько усміхаюся, задоволена, бо знаю, що він теж відчуває це.
— Ця дівчинка мене просто зачарувала, — кажу я.
Фінн підходить до мене і гладить оксамитову чорну шерсть Двозорі.
— Ти була такою тихою за вечерею.
Скоса дивлюся на нього.
— Я думала, перед ними можна не влаштовувати виставу. Чи ти хотів, щоб я виголосила промову?
— Ні. Звісно, ні. Я просто хвилювався, що тобі… некомфортно.
Я хитаю головою. На очі набігають пекучі сльози. Як йому пояснити? З огляду на те, що зараз коїться, це все здається такою маячнею, дріб’язком. Як я можу скаржитися на свою самотність чи страх майбутнього? Як зізнатися, що після перетворення на фейрі я боюсь, що ніколи й ніде не знайду собі місця? Гірше було б тільки скаржитися на те, що я і так ніколи й ніде не могла знайти собі місця.
Ковтаю важкий клубок у горлі.
— Вони називають це місце твоїм домом. Ти виріс не в палаці?
Фінн довго дивиться на мене, і я бачу: він думає, чи варто тиснути на мене щодо вечері. Замість цього він зітхає й погоджується змінити тему.
— І так і ні. Тут виросла моя мама. Вона тут мала будинок, але поки була жива, ми лише зрідка жили в ньому.
— А після її смерті? — запитую я.
— Після її смерті батько віддав нас із братом тітці, сестрі моєї матері. Вона вірила, що ми станемо кращими правителями, якщо зростатимемо там, де жила мама. Ми з Вексієм провели тут більше часу, ніж будь-де.
Я опускаюся на коліна, щоби перевірити підкови Двозорі. А можливо, хочу опинитися подалі від тих срібних очей, що, здається, зазирають просто всередину мене.
— Тобі тут подобалося?
— Більше, ніж деінде. Саме тому Старелія — навіки мій дім, навіть якщо я дуже давно не повертався сюди.
Я підводжу на нього погляд. Фінн стоїть, притулившись до дверей загону, і спостерігає за моєю роботою.
— Після прокляття? — запитую я.
— Відтоді, як Мордей став правителем… — Він закидає голову й заплющує очі. — Коли мій батько опинився замкненим у світі смертних, я не був готовий стати королем. Замість того щоб заступити батькове місце за його відсутності, переконав себе, що він рано чи пізно знайде шлях додому. Це рішення — страх взяти на себе відповідальність — дорого коштувало моєму народові. — Він розплющує очі, але його погляд відсторонений. — Я підвів їх, лишався тут, коли мав би рушати до палацу. Я не знав, що Мордей збирає своїх прибічників, підлабузників, зрадників, які робитимуть усе, що він скаже, аби тільки мати шанс здобути трохи більше влади й багатства. Коли я зрозумів, що відбувається, — він переводить подих, — у Дворі вже панував безлад.