— Вона прокинулася.
Різкий удар чобота в живіт змушує мене закричати.
— Привітайтеся з нікчемою, хлопці.
— Всади свою дупу на місце, а їй дай спокій, — каже один із його товаришів. — Щойно капітан поговорить із нею, вона ваша, але доти — не займайте її.
Я чую шурхіт гравію, і в полі мого зору з’являються черевики. Орк низько нахиляється, доки його обличчя опиняється за декілька сантиметрів від мого. Його подих смердить гнилизною і дохлятиною, а два криві зуби виблискують у світлі багаття.
— Готова познайомитися з нашим капітаном? Я зроблю тобі послугу, дівчинко. Розкажеш йому, з ким працюєш, розкажеш, хто тобі допоміг, і він зробить тобі лише трохи боляче.
— Не кажи їй цього, — гиркає один з орків, влігшись відпочивати. — Я хочу побачити, як ця сука кричатиме.
Щойно сюди прибуде капітан, мені кінець. Не можна, щоб він застав мене тут, але я ледве тримаюся на ногах. Навіть якби могла лишатися при тямі, не докладаючи до цього шалених зусиль, що я робитиму без своєї сили й зі скованими руками?
Спи, Абріелло.
Ні. Я не можу. Проте голос у моїй голові дуже схожий на голос мами.
Спи, і нехай грають тіні.
Цей поклик занадто солодкий, а моє тіло занадто слабке, щоб опиратись. Я заплющую очі й засинаю.
* * *
Час бігти.
Мої очі вмить розплющуються. Переді мною потріскує багаття, яке розвели вчора, а крізь дерева пробиваються перші промені ранкового сонця. У повітрі висить дивний запах. Сівши, я протираю скованими руками очі — і завмираю.
Від одного погляду на моїх викрадачів до горла підкочується нудота. Орки досі біля вогнища, але вже не гарчать на мене, як це було минулої ночі. Вони всі… мертві. їхні тіла закривавлені та спотворені, нутрощі розкидані лісовою галявиною. На землі переді мною лежить кинджал — той, що я ношу на стегні, сховавши в тінь, але він без піхов і закривавлений.
Похитуючись, я підводжусь і задкую від жахливої картини. Усе довкола залите кров’ю орків, хоча на мені ані краплини. Я досі в кайданах, та й заслабка для такого. Тоді хто ж убив їх? І чому залишив мене живою?
Здалеку долинає стукіт копит. Вони наближаються. Капітан їде.
Набираю повні груди повітря, і це ніби повертає мені здатність мислити. Я розвертаюся й біжу.
Мої ноги босі — орки, мабуть, забрали мої чоботи, — тож гравій вгризається в шкіру. Я відчуваю вологе тепло крові, але продовжую бігти. Тікаю від тупоту копит скривавленими ногами, вдихаючи холодне повітря легенями, що ніби от-от розірвуться.
Я задихаюся, мої роздерті ноги оніміли від болю, але біжу далі.
Зрештою стежка з гравію виводить мене до відрізка полів. Коли кидаюся навпростець крізь яру пшеницю, вона шмагає мої ноги й обличчя, але я не зупиняюся. Помічаю попереду конюшню й, зібравши залишки сил, штовхаю двері скованими руками. Опинившись усередині, я ховаюсь у найтемніший куток. Останні нічні тіні вже розтанули в небі, й у мене не лишається сил бути при тямі.
Я припадаю до стіни, заплющую очі й поринаю в глибокий сон, у якому продовжую тікати.
У голові пролітають образи. Зелені, ніби морські хвилі, очі Себастіана, коли він обіцяв збудувати для мене дім; руна, викарбувана на моїй шкірі, просто над серцем, — символ нашого зв’язку; залізні ґрати величезної клітки, де королева замкнула дітей Немилостивих.
Я тікаю в кожному маренні, від кожного спогаду. Серце калатає, легені стискаються, ноги болять, але я біжу.
Тепер це моє життя. Біг. Безперервний біг і вороги, які чатують на кожному кроці.
Ця думка не відпускає мене, коли я поринаю в сон, і не відпускає, коли виринаю з нього. Я хочу відмотати час назад. Повернутися в Елору до того, як продали Джас, до того, як я дізналася, що Себастіан — фейрі, та ще й принц. Повернутися до того самотнього виснажливого животіння. У мене було небагато людей, які дбали про мене, але принаймні ніхто з них не вдавав, що дбає. Я вірила: бодай та дрібка друзів, яких я мала, були справжніми.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
— І це та неймовірна красуня, за яку билися сини Оберона? — запитує чоловічий голос.
— Їй не потрібна краса. Вогнянка — видатна злодійка. Вона краде серця так само легко, як коштовності, — відповідає віддалено знайомий голос.