— Але твій батько не передав тобі корону, — кажу я, підводячись. — Що б змінилося, якби ти повернувся до палацу раніше?
— У мене було не більше прав на трон, ніж у Мордея, але я дав йому шанс закріпитися, і це все змінило. Я так зосередився на… — він кривиться й важко ковтає. — Я так зосередився на своєму житті тут, що не переймався подіями в столиці.
Його життя тут? Це він про Ізабель? Я хочу запитати, як він зустрів її, коли між ними все змінилося і чому він пожертвував нею заради власної магії, але схиляю голову й закінчую розчісувати Двозорю.
Кладу щітку в кошик і витираю руки об штани, перш ніж вийти зі стійла.
Фінн підходить ближче, стає між мною і виходом. Однією рукою він бере мене за підборіддя й вивчає моє обличчя.
— Ти готова до завтрашнього дня?
Важко ковтаю. Я не була так близько до нього після того вечора на терасі Скелястого замку. Після того як Фінн поцілував мене, а я хотіла, щоб він зробив набагато більше. Навіть коли він сидів біля мого ліжка в палаці Немилостивих, між нами лишалося більше простору. Можливо, це тому, що я сьогодні почуваюсь особливо сентиментальною і вразливою.
Відводжу погляд, боячись, що очі видадуть мене.
— Я впораюсь. А що це за подія?
Фінн відпускає моє підборіддя й ховає руки в кишені.
— Це святкування щедрості врожаю, — каже він. — І всього, що його уособлює.
— Ти говориш загадками.
Куточок його рота смикається в пустотливій усмішці.
— Боюся, ти можеш образитися, якщо я поясню детальніше.
Схрещую руки на грудях.
— Тепер ти точно маєш мені розповісти.
— На Лунасталії ми вшановуємо наших жінок. За їхню роботу в полях і вдома, а ще тому, — на мить він прикушує нижню губу, — що жінки уособлюють родючість — продовження нашого роду.
— Боюся навіть питати, як ви це робите, — кажу, але мої щоки палають, бо уява вимальовує безліч варіантів, як я вшановую свято родючості з Фінном.
— Краще, щоб це був сюрприз, — каже він, усміхаючись.
Я штовхаю його долонею в груди.
— За що ти так зі мною? Я тепер не зможу заснути. Надто хвилюватимусь.
Його погляд знову падає на мої губи.
— Обіцяю не робити нічого, що завдасть тобі дискомфорту. — Він підморгує. — Хоч як сильно я б хотів відсвяткувати так, як вчив Луг.
* * *
Як я і попереджала Фінна, моя голова переповнена думками про те, що може статися завтра, і я не можу заснути. Кручуся та збиваю подушку, але сміх надворі змушує мене встати з ліжка й підійти до вікна.
Джуліана і Фінн сидять у внутрішньому дворику, п’ють вино. Фінн усміхається до неї, а вона сміється, закидаючи голову. Боги, я так їй заздрю — цій усмішці, яку дарує їй Фінн, їхній спільній історії, і, хай якою дріб’язковою це мене виставить, навіть її пишному темному волоссю, що каскадом спадає по спині.
Я ніколи не була особливо вродливою, але завжди пишалася своїми довгими рудими кучерями. Якщо чесно, сумую за ними. Нехай це прозвучить жалюгідно, та я хотіла б відрізати Джуліані її прекрасне волосся, щоб зрівняти наші шанси. Й оскільки я більше розсудлива, ніж дріб’язкова, я би зберегла його, щоби платити гоблінам за їхню допомогу.
— Я нічим не краща за моїх кузин, — бурмочу, хитаючи головою.
Внизу у внутрішньому дворику обличчя Джуліани серйознішає, і вона тулиться до Фінна.
Я хочу знати, що вона каже, і не гаючи часу на роздуми, ковзаю в тінь та спускаюся сходами.
Злившись із тінями, пробираюсь у внутрішній дворик. Дара й Луна ніжаться в місячному світлі, але синхронно підводять голови й дивляться в мій бік. Якщо вони й відчувають мою присутність, то, мабуть, не вважають загрозою, бо майже одразу вмощуються назад.
— Це остання пляшка, — нагадує Фінн. Він виливає ще вина в келих Джуліани.
— Тоді треба відкоркувати ще одну, — відповідає вона.
Фінн сміється.
— Це була друга остання пляшка. Ще трохи, і завтрашній похід стане тортурою.
— Просто я тебе майже не бачу, — скиглить Джуліана. Вона пригублює вино й серйозно дивиться на нього. — Я, чесно, була здивована, що ти доєднався до мене сьогодні вночі.
Фінн здивовано вигинає брову.
— Я ж казав, що прийду.
Джуліана тихо хихоче.
— Мабуть, я недооцінила твою здатність чинити опір прекрасній жінці у твоєму ліжку.
Фінн схиляє голову й розглядає свій келих. Наливає собі ще вина й робить довгий ковток, перш ніж заговорити.
— Не вдаватиму, що це легко.