— Я знаю, що повинно було привести тебе сюди. Я знаю, як відчайдушно твій народ хоче після стількох років тебе бачити. Ті, хто не мусив ховатися, були налякані й молилися, щоб їхній принц повернувся додому. Але ти навіть не відвідав їх. Жодного разу.
— Приїхавши сюди, я поставив би під загрозу все село. Мордей зрадів би приводу взяти в облогу улюблене місце моєї матері. Я тримався подалі, щоб захистити всіх.
— Я знаю це, Фінне, але не всі розуміють. Є ті, хто почуваються покинутими, — вона хитає головою. — Ти справді зібрався святкувати Лунасталії, вшановуючи зв’язану дружину твого брата?
— Він мені не брат.
— О, гадаю, це правда, — каже вона, осушуючи келих. — Адже твій батько відрікся від тебе.
— Ти випробовуєш моє терпіння, Джуліано.
— Я кажу правду. — Вона бере кришталевий келих із руки Фінна й п’є з нього. Повертаючи його, вона підводить погляд і зустрічається з Фінном очима. — Ти — мій принц і законний спадкоємець трону. Колись давно я присягнула бути тобі вірною й поставити твоє майбутнє на троні вище за власне життя. Це не змінилося. Однак я знаю, що ти прийшов у пошуках рішень, і тобі може не сподобатися те, що ти знайдеш.
— Те, що я знайду, може тебе здивувати, — гарикає він.
Джуліана заінтриговано дивиться на Фінна.
— Що ти хочеш цим сказати?
Він довго мовчить.
— Що ти знаєш про споріднених?
— Про твій рід? — запитує вона.
Фінн важко ковтає.
— Так. Про мій рід ще до того, як ми посіли трон. До того, як рід Меб винищили.
Джуліана хитає головою.
— Небагато. Вони були слугами корони. Славилися своєю могутністю, їм довіряли, їх шанували, але й використовували. Вони були лиш оболонкою для наших правителів.
— Ти колись чула, щоб хтось був спорідненим до корони чи навпаки?
— Чому ти питаєш, Фінне? — Її обличчя блідне. — Ти ж не віриш у це… Це неможливо.
— Я вже не знаю. Стільки тижнів після її появи у Фейрії я відкидав ту ідею, але відчував це з того самого моменту, як вперше наблизився до неї. Між нами існує зв’язок, не схожий ні на що інше. Вона черпає від мене силу. Ще від початку. Раніше я звинувачував у тому корону, але… це не так.
— Однак вона досі має силу корони, якщо не саму корону. Можливо, корінь проблем у тому, що тобі судилося нести цю силу.
— Ти колись чула, щоб траплялося подібне?
— Ні. Але це розумніше, ніж думати, що боги могли споріднити тебе до якоїсь випадкової людини. — Джуліана, вражена, хитає головою. — Споріднити, — повторює вона, ніби саме слово якесь дивне. — Я в це не вірю. Думаю, ти зациклився на ній і намагаєшся виправдати свої хтиві думки.
Фінн пирхає.
— Повір, у мене їх повно, але річ не в цьому. Важко пояснити. Коли Абріелла використовує забагато магії, вона тягне її з мене. Я слабшаю. Коли вона стала фейрі й уперше використала свою силу, щоб втекти із Золотого палацу, замкнувши в темряві всіх його мешканців, я думав, що помру.
— І це знову сталося? Нещодавно?
Фінн киває:
— Так. Вона використала багато сили, коли на столицю напали. Водночас я лишався в палаці, страждаючи від чергового нападу. Я шукав інше пояснення, але постійно повертаюся до того самого.
— Я думала, що це міф. Виправдання постарілих королев, щоб тримати поруч своїх коханців, — вона видихає і хитає головою. — Схоже, ти вляпався. Якщо ти до чогось і споріднений, то тільки до трону. — Джуліана зустрічає його погляд і не відводить очей. — І ти не зобов’язаний служити йому, Фінне. Це він був створений, щоб служити тобі.
— Він був створений, щоб служити роду Меб, а не моєму.
— Але її роду більше немає. Замість нього вона довірила правління роду твого батька. Не сумнівайся у волі нашої Великої королеви.
— Я і не сумніваюся.
— А якщо Меб скаже тобі вбити їх обох — дівчину й Ронана — і забрати трон собі, ти це зробиш?
Фінн кидає на неї довгий погляд. Я затуляю рота рукою й кусаю себе за щоку, чекаючи на його відповідь. Знаю, що не повинна нікому довіряти, особливо поки маю цю силу, але не можу змиритися з тим, що Фінн серйозно розмірковує над убивством мене й Себастіана заради трону. Ця думка ранить надто боляче. Однак чи зможу я прийняти її, якщо це врятує тисячі життів?
— Вона цього не скаже, — нарешті відповідає Фінн. — Магія корони не дозволить мені зрадити її, навіть якби в мене й були такі думки. Тож не змушуй мене відповідати на запитання, на яке немає відповіді. Воно ніколи не буде актуальним. Якщо я маю рацію і я справді залежний від Абріелли, ти розумієш, що це може означати для трону.
Джуліана усміхається.