Його тіло піді мною просто ідеальне. Тепле. Тверде. Сильне. І йому це теж подобається. Він видає задоволений стогін, не розплющуючи очей. Гарячий, твердий і сильний — навіть уві сні. Я беру його за руку, що лежить у нього на грудях, і кладу собі на живіт. Із захопленням спостерігаю, як він умить розплющує очі.
— Абріелло? — його голос звучить розгублено, наче він не очікував, що я буду тут, наче існує таке місце, де мені хотілося би бути більше. Витягнувши руку з-під голови, він кліпає, потім тре очі. — Що коїться?
— Я… хочу, — кажу і зсуваюся, ковзаючи вниз по його тілу, аж поки мої стегна притискаються до його стегон. Відчуваю його крізь простирадло — твердий і пружний, він притискається до мене.
Фінн лається і важко втягує повітря.
— Ти хоч розумієш, що зараз робиш? — запитує він.
— Беру те, що хочу, — шепочу я і рухаю стегнами, щоби показати йому, що саме маю на увазі. — І даю те, що ти хочеш.
Шия Фінна вигинається, коли він стогне, його стегна відриваються від підлоги. Він прагне більшого. Він прагне мене.
— Брі, — задихається він.
Я проводжу пальцями з тіней по його голих грудях, по пупу й униз животом по м’якій лінії волосся, що зникає під простирадлом.
— Боги неба і землі, — шепоче він. — Це взагалі реально?
— Хіба це має значення? — муркочу я.
Раптом Фінн сідає, і я усміхаюся в захваті від близькості його тепла. Погляд Фінна перебігає на ліжко, потім знову на мене.
— Це що таке?
— Не хвилюйся за неї, — я починаю дратуватися. Хочу, щоб він зосередився. Щоб уся його увага належала мені, а не тій дівчині в ліжку.
Він штовхає мене в плече, але його руки проходять крізь мене, і я хихикаю.
— Я просто хочу трохи розважитися, Фінне.
Він сахається, підхоплюється на ноги й стає спиною до вікна. На ньому тільки приталені чорні шорти. Він переводить погляд із мене на ліжко — і в його очах з’являється страх.
— Хто ти?
Неохоче я простежую за його поглядом, і моє тіло здригається. Ніби на мене вилили відро холодної води, я смикаюся в ліжку й озираюся.
— Брі, — Фінн стривожено дивиться на мене. Він важко дихає, його рот розтулений. — 3 тобою все гаразд?
Я дивлюся на підніжжя ліжка, де щойно стояла, де я… Там нічого немає. Проте потім помічаю тумбочку й пасма соковитого каштанового волосся, які я уві сні відрізала в Джуліани.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Розгубленість в очах Фінна тепер віддзеркалюється і в моїх.
— Що це було? — запитує він.
Моє серце калатає, але тіло… поколює, ніби я справді пригорталася до Фінна, а не спала в цьому ліжку, під цією ковдрою.
— Це був сон. Я була…
Фінн важко дихає, і його погляд ковзає від мене до зібганих ковдр на підлозі, де ми щойно…
— Ніколи не бачив, щоб ти це робила. Я ніколи… — він ледь чутно лається і хитає головою. — Скажи мені, що це була ти.
Це була не я. Я була в цьому ліжку. Я спала. Але… Я зазираю Фіннові в очі.
— Я думала, це був сон.
Довгу мить він лише дивиться на мене, а тоді цей наляканий, занепокоєний вираз раптом зникає, і його рот розпливається в кривуватій посмішці.
— Ти думала, що це сон? А що ще ми робимо у твоїх снах, принцесо?
Я хапаю подушку і жбурляю в нього.
Він ухиляється й гигоче. Проте його обличчя швидко серйознішає.
— Як давно ти вмієш таке робити? Як часто це трапляється?
— Ніколи раніше. Я…
Жахливі образи спалахують у пам’яті. Орки навколо вогнища. Закривавлений ніж. Кишки, що випадають із їхніх розпанаханих животів.
— Я не пам’ятаю.
Фінн ступає на крок ближче.
— Що ти приховуєш?
Я заплющую очі й згадую.
— Тієї ночі, коли я зустріла Мішу в таборі королеви, мене схопили. Вкололи мені отруту, і я не могла скористатися своєю магією. Мене закували в кайдани. їх було так багато, а я так сильно втомилася від трансформації, від того, скільки магії використала, тікаючи з палацу й допомагаючи дітям дістатися до порталу. — Я важко ковтаю. Всередині мене все тремтить. Я майже не думала про ту ніч, не замислювалася, хто вбив моїх викрадачів. Зараз розумію, що ніколи не дозволяла собі думати про це. — Я заснула, бажаючи їм смерті, а коли прокинулася, вони вже були мертві. Зарізані вві сні. Закривавлений ніж — мій ніж — лежав на землі біля мене.
— Гадаєш, це зробила ти? — запитує він. — Але не пам’ятаєш напевне?