Заплющую очі, не бажаючи зізнаватися в цьому навіть собі.
— Я бачила спалахи паніки в очах орків, коли їх убивали, — вичавлюю нарешті. — Я казала собі, що мені це здалося. Що це всього-на-всього мій розум намагається знайти сенс тому, чого я не можу пояснити.
— Трясця, — бурмоче Фінн.
— Що це означає? Я перетворювалася на тінь безліч разів, але ніколи не покидала свого справжнього тіла.
Фінн зводить обличчя догори й видихає.
— Існують легенди про Немилостивих, які могли контролювати свої тіні. Багато поколінь тому. Є бувальщина про Меб. Якось її схопили, замкнули в залізній кімнаті, що звела нанівець її силу, але вона однаково змогла послати свою тінь, щоб знищити охоронців і звільнитися з тієї в'язниці.
— Навіть попри те, що не могла скористатися магією?
— Річ у тім, що її тіньова сутність не була пов’язана з тілом, — Фінн стинає плечима. — Та це лише легенда. Здається, я ніколи й не вірив, що це було насправді.
— Чи може бути якесь інше пояснення тому, що сталося з нами сьогодні вночі? — запитую я.
— Я бачив тебе, відчував тебе на собі. Я торкався тебе, й ти була такою самою реальною, як усе інше. Але щойно я побачив на ліжку твою сплячу оболонку, інша ти припинила бути тілесною. Мої руки просто пройшли крізь тебе.
— Ти не знаєш когось, хто вмів би таке робити? — запитую й досі тремчу.
— Ні, — видихає він. — Взагалі-то, мій батько хотів навчитися цього. Він тренувався з особливою жрицею, намагаючись отримати доступ до своєї тіньової сутності, але так і не зміг. Будь обережною, принцесо. Ми з тобою не…
— …знаємо, як і чому працює моя магія, бо я людина, котра стала безсмертною і володіє силою корони Немилостивих, яку Оберон нізащо не повинен був передавати мені.
Фінн стинає плечима, хоча вираз його обличчя трохи винуватий. Він задивляється на темну ніч за вікном і запинає штори.
— Треба трохи поспати.
Відкидаюся на ліжко і здригаюся, помітивши пасмо волосся й ніж на тумбочці біля ліжка. Я така налякана, сумніваюсь, що зможу заснути.
— А це що? — запитує Фінн, простеживши за моїм поглядом.
Хитаю головою, досі витріщаючись на тумбочку.
— Точно не знаю, але, здається, це волосся Джуліани.
З Фінна виривається глухий смішок:
— Ти відрізала волосся Джуліані?
— Я думала, це був сон.
Його груди здригаються від беззвучного реготу.
— Ти думала, що це сон, тож відрізала жмут її волосся, але так сталося, що твоя тінь водночас зробила те саме в реальному світі.
Я стинаю плечима. Власне, все було саме так, як описав Фінн, хоча менш моторошно від цього не стає.
— Нагадай мені не злити твою добру сторону, принцесо.
Я зустрічаюся з ним поглядом.
— Не впевнена, що ти взагалі знайомий із моєю доброю стороною.
Погляд Фінна ковзає моїм обличчям, спускається до шиї та глибокого вирізу нічної сорочки, потім униз до ковдри, що вкриває мої ноги. Його очі так палають, що мені здається, ніби я гола.
— Я зустрічав твою добру сторону, — каже Фінн. — Вона вийшла погратися тієї ночі в душі. З нею було дуже весело.
Кидаю в нього ще одну подушку. Він, сміючись, хапає її в повітрі.
— Дякую. Схоже, тепер усі твої подушки в мене. Це означає, що ти доєднаєшся до мене на підлозі? — він підіймає з підлоги другу подушку й розмахує ними обома в повітрі. — Чи хочеш, щоб я доєднався до тебе в ліжку?
— А як же «не злити мою добру сторону»?
Сміючись, Фінн кидає мені одну подушку і вмощується на своєму настилі на підлозі.
Ми обоє довго мовчимо.
Заплющую очі й слухаю його дихання, але знаю, що він не спить, як і я.
У моїй голові проносяться видіння тих випотрошених орків, і я не думаю, що зможу заснути.
— Ти тремтиш, — каже Фінн. — Я навіть звідси відчуваю.
— Жахливо знати, що існує якась частина мене, яку я, можливо, не контролюю, — прикушую губу. — Мені страшно.
Фінн мовчить так довго, що я вже думаю, ніби він заснув, але потім чую, як він ворушиться. Наступної миті моя ковдра шурхотить, коли він відтягує її. Ліжко прогинається під його вагою.
— Я тут, — шепоче Фінн, і його рука знаходить під ковдрою мою. — Просто тут. Обіцяю, розбуджу тебе до того, як твоя тінь зможе спокусити мене. — Голос звучить так пустотливо, що я не можу втримати усмішку.
Щипаю його за руку.
— Звідки ти знаєш, що вона не полювала за пасмом твого волосся?
Хихикаючи, він перевертається набік, обличчям до мене. Його губи, солодкі й теплі, торкаються мого плеча.
— Наступного разу, коли чіплятимешся до мене, — шепоче він, — спершу прокинься. Я хочу тебе всю, а не лише якийсь потаємний тіньовий куточок твоєї свідомості.