Я більше не тремчу, але тілом пробігає дрож. Принаймні не від страху.
Світло боляче вдаряє мене. Я перевертаюся в ліжку, зариваючись обличчям в подушку.
— Запни штори, — стогну я.
На мою вимогу відповідає жіночий сміх.
— Час прокидатися, сонько, — каже Прета. — Якщо ти зараз не зберешся, вони підуть без тебе.
— Нехай ідуть, — бурмочу я. — Мені треба поспати.
З мене зривають ковдру, і я скиглю.
— Чому ти так ненавидиш мене?
— Я не ненавиджу тебе. Анітрохи. Але сьогодні важливий день. Вставай.
Я сідаю, але тільки тому, що відчуваю запах кави, і завмираю, коли спогади про минулу ніч прориваються назовні. На мить заплющую очі, пригадуючи, як торкалася Фінна, як розбудила його, як спрагло він стогнав, коли зрозумів, що це я… Хоча це була не я. Не зовсім я. Спогад не приносить нічого, крім збентеження, й викликає ще більше запитань про цей світ і мої здібності.
Однак потім я згадую, як ми заснули, тримаючись за руки. Як приємно було відчувати Фінна поруч. А його слова перед тим, як він заснув? «Я хочу тебе всю».
Простую до кавника, що парує на столику в кутку. Мені знадобиться кава, щоб обміркувати все, що сталося минулої ночі. Після того як Фінн заснув поруч зі мною, ніч, здавалося, тягнулася вічність, і мої думки бігали по колу. Коли я нарешті поринула в сон, вже почало сходити сонце.
— Розкажи мені ще раз, що ми сьогодні робитимемо? — запитую, наливаючи каву.
Прета задумливо вивчає вміст шафи.
— Сьогодні ми святкуємо Лунасталії, — каже вона, усміхаючись мені через плече.
— А що це означає?
Фінн уже розповідав, але його пояснення були так собі.
— Це свято на честь початку збору врожаю. У цих землях вважається поганою прикметою не святкувати його. Кажуть, що бог Луг зіпсує врожай тих, хто не вшанує його.
Я роблю перший ковток кави й даю собі трохи часу, щоб відчути, як її тепло розливається в грудях.
— Цей день святкують усюди у Фейрії?
Прета киває, витягаючи сукню кольору хрусткого темно-багряного осіннього листя.
— Так, але в сільській місцевості особливо завзято, адже для місцевих жителів врожай — спосіб забезпечити своє існування.
— А де Фінн? — я не відчула, коли він підвівся з ліжка.
— Він прокинувся рано, щоб відвідати давнього друга, — каже Прета.
Цікаво, він знову зустрічається з Джуліаною? Дозволяє їй торкатися себе за найменшої нагоди? Смішить її? Від ревнощів кава неприємно осідає в шлунку.
Прета хихоче.
— Так кумедно, що в тебе все на обличчі написано.
— Що саме?
— Що ти ревнуєш.
— Ні. Просто цікаво, де він може бути.
Прета не намагається приховати усмішку.
— Що ж, тобі варто знати, що його старому другові скоро стукне тисячу років, і він рідко покидає свій будиночок біля річки. Тож не думаю, що тобі варто хвилюватися, що поруч із цим другом Фінн не тужитиме за тобою.
— Він не тужить за мною.
Прета пирхає.
— Як скажеш.
Однак він і справді не тужить. Нема сумніву, ми відчуваємо одне до одного фізичний потяг, і минулої ночі Фінн ясно дав зрозуміти, що готовий йому піддатися. Проте цим усе й закінчується. Будь-що більше занадто б усе ускладнило.
— Я так розумію, святкування починається вранці, — кажу, щоб змінити тему. — Ти тому витягнула мене з ліжка так рано?
Прета сміється й кидає сукню на ліжко.
— Святкування триватиме цілий день. Ми почнемо з традиційного походу на Горобинову гору. На це піде більша частина ранку.
Я кидаю невдоволений погляд на сукню.
— Ідемо в гори на цілий ранок, а я маю вбратися в це?
Вона розгладжує ліф і усміхається мені.
— Ти тут як наречена Фінна. Байдуже, що станеться з троном Тіней, ці фейрі бачитимуть у тобі свою майбутню королеву. І чекатимуть, що ти будеш вбрана відповідно.
Я бурчу й наливаю собі ще одну чашку кави.
— Ти досить добре мене знаєш, тож повіриш, що я не зможу навіть вдати із себе леді.
— Просто будь собою. Вдавати тобі доведеться тільки тоді, коли говоритимеш про свої стосунки з Фінном. Хоча сумніваюся, що й тут тобі доведеться багато брехати.
Я завмираю із чашкою кави в руках.
— І як мені це розуміти?
Прета пирхає й нахиляє голову набік.
— Думаєш, ми не помічаємо, як ви дивитеся одне на одного?
— Прето, не треба.
Вона зітхає й закочує очі.
— Здійнявшись на вершину гори, ми станемо табором, а тоді вирушимо на північ до священного джерела.
— Хіба ми не поспішаємо до жриці? Я думала, ми йдемо в її храм.