— Таким був наш план, але ми не зможемо побачити її до завтра. Сьогодні вранці прийшла звістка, що через напад на столицю жриця не прийматиме того, хто не зробив підношення Лугу.
Я напружуюся, думаючи про офір — людей, яких Немилостиві згубили за роки дії прокляття.
— Що це за підношення?
— Не дивися на мене так, наче я зараз змушу тебе вбивати цуценят. Ми офіруємо Лугу кукурудзу і пшеницю. Нічого такого, що могло б зачепити твою тендітну натуру.
— І зовсім я не тендітна.
Прета усміхається.
— Хай там як, а ми повернемося на святкування до настання темряви.
— А що буде ввечері? — запитую я.
— Багаття, танці, випивка, церемонії сватання й веселощі.
— Тобі це подобається, — кажу, уважно дивлячись на неї. Навіть якби Прета не усміхалася, її видали б іскорки в очах.
Вона стинає плечима.
— У мене багато хороших спогадів про цю пору року. Мій чоловік виріс тут, і Лунасталії були одним із його улюблених свят. — Прета поринає в спогади. — Він був сильним і швидким, йому подобалося хизуватися на змаганнях, а ще… — Вона ковтає, підводить голову й зазирає мені в очі. — Він любив місцевих жителів, їхню єдність. Йому було приємно знати, що тут він завжди матиме дім. У цих фейрі є особлива вірність, якої не знайти в столиці. Вексій це цінував.
— Це тут Фінн зустрів Ізабель? — запитую я. Учора Фінн казав, що коли Мордей захопив владу в Немилостивому Дворі, його самого більше цікавило власне життя тут.
Прета киває:
— Так. Думаю, саме тому наше повернення сюди сповнене для нього водночас втіхою і гіркотою.
— Як вони зустрілися? — запитую я. — Вона ж була людиною, так? Служницею?
— Ти цього ранку просто переповнена запитаннями. Нумо спочатку одягнемо тебе. — Прета обходить ліжко, розстібає блискавку на червоній сукні. Вона чекає, доки я зніму нічну сорочку, а тоді допомагає вбратися. — Так, Ізабель була людиною, — каже вона, застібаючи блискавку. — Ну, технічно вона була перемінником.
Я озираюся через плече.
— Що таке перемінник?
— Деякі фейрі особливо зацікавлені у хворих людських дітях. Вони не можуть дивитися на їхні страждання і вважають своїм обов’язком використати магію Фейрії, щоб зцілити їх.
Я розвертаюся до Прети.
— Вони просто викрадають їх у батьків?
Її обличчя серйознішає, вона змірює мене поглядом.
— Я не очікую, що ти зрозумієш наші традиції, але прошу тебе повірити мені: кожна дитина, яку приносили сюди, вже носила на собі печать смерті. Це непросто: щоб людське дитя змогло жити у Фейрії, потрібно пожертвувати багатьма речами.
— Отже, Ізабель — перемінник, — висновую я. — А що саме це означає? Вона вміла змінювати зовнішність?
— Ні, — відмахується Прета. — Зовсім ні. Вона була звичайною людиною, яка виросла у Фейрії.
Роблю ще один ковток кави і згадую жінку в білій сукні, яку бачила в катакомбах Фінна.
— Вона була дуже вродливою, — пошепки додаю я.
— Так, — каже Прета. — У неї була особлива тиха краса. А ще вона дбала про тих, кому пощастило менше, ніж їй, і завжди ставила потреби інших на перше місце.
Мене охоплює почуття сорому.
Я запитувала не про цю красу, але знаю Фінна досить добре, щоб розуміти: те, ким вона була, важливіше для нього за все інше.
— І на вроду вона була гарна, — продовжує Прета. Вона дістає із шафи пару шовкових панчіх і кидає їх на ліжко. — Достатньо красива, щоби багато хто повірив: її названий батько точно знав, що робив, коли підлаштовував їхню із Фінном зустріч.
— Але Фінн не повинен був закохуватися в людину.
— Ні. — Вона хитає головою. — Хоча беру свої слова назад. Нікого не хвилювало, в кого він закохається. Він просто не мав провести все життя з людиною, не мав саджати її на трон поруч із собою. Проте Фінн планував саме це. Одружитися з нею, зробити її своєю королевою, а після того, як вона б народила йому кількох спадкоємців, Ізабель випила б зілля життя й стала б фейрі.
— Чому з усіх жінок, які народжують дітей для фейрі, лише деяким дістається зілля життя? — питаю, хапаючи панчохи й сідаючи на край ліжка, щоб натягнути їх. Було би простіше зробити це до того, як вдягнути сукню, але Прета, мабуть, здогадалася, що я надто сором’язлива, щоб так довго лишатися без одягу.
— Це зілля використовують не часто. Воно дуже цінне й рідкісне. Інгредієнти для нього — коштовні магічні камені, які видобувають у печерах під Гоблінськими горами.
Надівши обидві панчохи, я встаю й розгладжую спідниці.
— Міша вже розповів мені про вогняні самоцвіти.