— Деякі історії ти маєш почути від Фінна, — каже вона. — Але можу запевнити тебе: хай що ти відчуваєш до Фінна, не відкидай ці почуття через те, що, як тобі здається, ти знаєш про нього. Поговори з ним.
Я важко ковтаю; від сорому моя шкіра видається мені надто гарячою й напруженою.
— Байдуже, що я відчуваю або які відповіді він може мені дати, — тихо зізнаюся. — Я не повинна нікому довіряти. Більше нікому.
Прета мовчки закінчує з моїм волоссям. І навіть тоді вона чекає, поки я погляну їй у вічі.
— Ніколи не запитувала себе, чому Фінн не намагався зблизитися з тобою тієї ночі, коли ти була під наркотиками?
Жар від сорому на моїх щоках перетворюється на жар від жаху, коли я згадую ту ніч. Душ. Мої благання.
— Бо він знав, що я сказала би «ні», — відповідаю.
Прета дарує мені сумну усмішку, яка, здається, говорить, що вона розуміє мене краще, ніж я себе.
— Сумніваюсь, що це правда.
— Але саме так би й відбулося. Я хотіла Себастіана.
От тільки я хотіла, щоби Себастіан був чоловіком, яким я його вважала. Чоловіком, головним для якого було мене захищати, а не обманом позбавляти корони.
— Що ж, ти його отримала, — обличчя Прети кривиться від роздратування.
— Не вдавай, ніби причини, з яких Фінн хотів мене, були більш благородними, ніж у Себастіана, — гарчу я. — Вони прагнули того самого, й досі цього прагнуть.
— Спершу так і було. Ти здавалася лише гарненькою дівчиною, яка мала те, що потрібно Фіннові, — зітхнувши, Прета відходить назад і оглядає мене, оцінюючи свою роботу. — Потім ти стала кимось іншим.
— Ким?
— Моєю подругою, зокрема, — каже Прета. — І як подруга я поділюся з тобою дечим. Коли мої батьки дізналися про нас із Амірою і відіслали мене, я була розбита й розлючена. Я була готова провести життя в політичному шлюбі, коли моє серце назавжди належатиме іншій. Я не була готова до Вексія. Ніколи не уявляла, що зможу так покохати двох — романтично, безмежно й одночасно. Мої почуття до когось із них завжди відчувалися ніби зрада іншого, але ніколи не применшували одне одного.
Думаю про те, як примудрилася закохатися у двох принців-фейрі — романтично, безмежно й одночасно.
Однак, на відміну від Прети, я не можу довіряти жодному з них.
Коли ми спускаємося, у вікно монотонно барабанить дощ. Я визираю на вулицю й бачу Фінна, Кейна та Джуліану. З ними інші фейрі, яких не впізнаю. Вони стоять і розмовляють під дощем. Ніхто, здається, анітрохи не переймається тим, що волога просочила їхній одяг, а краплі дощу котяться по обличчях.
Прета відчиняє мені двері та підштовхує на ґанок.
— А тоді він сказав, що буде… — помітивши мене, Фінн уривається посеред речення. Його погляд ковзає по мені, від коротких рудих кучерів, які Прета заколола, відкривши моє обличчя, аж до подолу червоної сукні, що підмітає мокре каміння ґанку. Коли наші погляди зустрічаються, він урочисто усміхається.
— Доброго ранку, принцесо. Як завжди, абсолютно приголомшлива.
Від цих слів усередині мене все перевертається, навіть попри усвідомлення — вони більше для натовпу, який чекає тут, ніж для мене. Усупереч цьому, глибоко в душі я відчайдушно хочу їм повірити.
Фінн ступає крок уперед і бере мою руку, виводячи мене з-під дашка під дощ.
— Готова до нашого сходження на гору?
— Ми змокнемо вщент, — кажу, здіймаючи обличчя до неба. Загалом я не заперечувала, але раптова думка про спільний похід у гори під дощем, коли ми вдаємо із себе пару, змушує мене почуватися надто вразливою — так, ніби вода може змити рештки моєї сили волі. Може, це смішно після минулої ночі, але принаймні тоді за нами ніхто не спостерігав, ніхто не намагався зрозуміти наші почуття одне до одного.
Джуліана ступає вперед. Вона одягнена в сяйливу жовто-золотаву сукню, яка нагадує мені сонячне світло. В її волосся, підколоте на потилиці, вплетені чорнобривці. Мені соромно, але я задоволено помічаю, що одне пасмо її кучерів набагато коротше за решту.
— Лагідний дощ під час Лунасталії вважається благословенням від Луга, — каже вона, вручаючи Фінну кошик із квітами, який він приймає без відповіді.
Фінн бере жменю квітів із кошика, опускає його на ґанок і підходить до мене.
— Можна? — запитує, поправляючи двома пальцями кучері, що не захотіли підкоритися шпилькам.
— Це така традиція, — шепоче Прета за моєю спиною. — Дозволити партнеру вплести квіти у твоє волосся. Ти маєш нести їх до вершини гори, а тоді закопаєш біля свого намету.