Бейккен? Що тут робить Бейккен?
Хтось хихоче:
— Навіть не сумніваюсь.
Я намагаюся розплющити очі, але не можу. Повіки наче склеїлись, і в роті ніби повно піску.
— На вигляд така сама задрипана, як ця закинута конюшня. А смердить іще гірше, — каже чоловічий голос.
Я намагаюся сісти й стогну, бо кожен м'яз судомить від болю.
— Прокидайся, принцесо Абріелло. Твій порятунок прийшов.
Мої відраза й роздратування такі сильні, що нарешті вдається розплющити очі. Натикаюся поглядом на блискучі чоботи, зашнуровані на дужих м’язистих ногах у шкіряних штанях. Я підводжу голову й бачу доволі кремезного, дуже високого фейрі з оливковим кольором шкіри. Незнайомець
шкіриться до мене. З-під копиці густого темного волосся, що спадає йому на чоло, пульсують сріблястим сяйвом ламані лінії.
— Ось і вона, — каже фейрі. У його світло-карих очах танцюють веселі вогники. — Ласкаво просимо назад до світу живих.
Я знаю ці очі.
— Це ти допоміг дітям утекти.
У відповідь отримую широку усмішку. Цей фейрі чомусь здається мені знайомим. Не лише через ті декілька митей, коли ми разом ховалися в траві біля в’язниці Немилостивих. Має бути ще щось.
— Ти — Дикий фейрі, — кажу хрипким голосом.
Він пирхає.
— Саме так. Дякую, що помітила. Може, підемо вже? Доки твій принц не знайшов мене на землях його матері й не змусив поплатитися за це головою.
Мій погляд ковзає на гобліна поруч із фейрі. Це зовсім не Бейккен, це інший, незнайомий мені.
Він не зводить погляду з мого волосся, а його гострі зуби аж блищать від слини.
— Куди ми підемо? — запитую я. Мені боляче говорити. Кожне слово ніби кинджалом врізається в горлянку. Я думала, бути фейрі означає почуватися здоровою та енергійною, повною життєвих сил. Проте відколи я прокинулася із цими ельфійськими вухами, смерть видається мені ближчою, ніж життя.
Незнайомий фейрі сміється:
— Ти використала чимало сили ще до того, як встигла оговтатися від перетворення. Не дивно, що почуваєшся препаскудно.
Я сторожко зиркаю на нього. Він читає мої думки, чи мої міркування такі очевидні?
— І те, й інше. Хоч ноги в тебе загоїлися.
Він має рацію. Біль минув. Єдине нагадування про минулу ніч — кайданки на моїх зап’ястях і засохла кров на стопах.
Фейрі недбало махає в мій бік — і залізні пута спадають. Він простягає мені руку.
— Ходімо. Вартові принца Ронана прибудуть за мить.
— Звідки він знає, де я?
— Зв’язок? — нагадує фейрі, насмішкувато вигнувши брову. — Якби Золотий принц завдав собі клопоту й погнався за тобою сам, замість відправити загін гвардії, то вже спіймав би тебе. Однак ти продовжуєш тікати, тож його солдати витратили чимало часу на пошуки тебе.
Ось він — далекий тупіт копит. Я так втомилася бігти.
Фейрі бере гобліна за одну руку, і той люб’язно простягає мені другу.
— Чому я повинна тобі довіряти?
Чоловік сміється.
— О, ти не повинна. Насправді тобі варто припинити довіряти будь-кому. Це небезпечна звичка у світі фейрі, та й ти вже наробила багато лиха.
— Перепрошую?
Стукіт копит ближчає. Хтось кричить:
— Попереду!
Я підводжуся й обтрушую сіно зі штанів. Обертаюся на двері стайні, очікуючи побачити групу коней, що мчить просто на нас, але нічого не бачу.
— Де вони?
— За пагорбом, десь за кілометр звідси, і швидко наближаються, — відповідає фейрі.
Я не зводжу з нього недовірливого погляду.
Чоловік хихикає.
— Ти ще не звикла до гострого слуху фейрі, але ти призвичаїшся. То ми нарешті підемо?
Я вагаюся. З одного боку, мені більше нікуди йти, а цей фейрі допоміг дітям утекти з в’язниці в трудовому таборі королеви. Вже за це він вартий моєї довіри. З іншого боку, він має рацію. Я не можу комусь довіряти.
— У нас обмаль часу, принцесо.
Я ігнорую його й запитую гобліна:
— Куди ти мене відведеш?
— На землі Диких фейрі, — відповідає гоблін. Його очі бігають конюшнею, наче в кожному темному закутку може ховатися ворог.
— Але я зв’язана із Себастіаном. І… — затинаюсь. Не можна думати про це надто багато, бо я не витримаю. — Я відчуваю його, — кажу крізь зуби. — Він зможе мене знайти.
Гоблін не відповідає, але його супутник киває.
— Так, але не зможе дістатися до тебе, не розпочавши війну, яка для нього зараз не на часі.
Я не можу повернутися додому. Навіть якби знала, як потрапити до Елори, вдома мене переслідували б за те, що я фейрі. Або одразу ж убили б, або побили б і понівечили, як це сталося з Обероном, коли моя матір знайшла його і зцілила. Себастіан два роки прожив у Елорі, начаклувавши собі людську подобу, але я не вмію цього робити, та й не знаю, чи здатна на таке.