— Існує повір’я, — пояснює рогатий чоловік, якого я раніше не зустрічала, — що, закопуючи квіти біля порогу місця, де ви ділитимете ложе, ви просите богів благословити вас родючістю і здоровою вагітністю.
Мої очі широко розплющуються, і полум’я збентеження лиже щоки. Очі Фінна танцюють від задоволення, коли зустрічаються з моїми. Я ладна вихопити квіти просто з його рук і запитати, що він собі думав, але не можу, бо всі ці фейрі дивляться на нас.
— Дозволиш? — перепитує Фінн, підходячи ще ближче.
Киваю, не знаючи, що ще можу зробити. Не схоже, що від цього ритуалу є ризик завагітніти, тож я погоджуюся, і Фінн одну за одною вплітає квіти в моє волосся.
Повітря прохолодне від дощу, але тіло Фінна тепле. Його великі пальці, такі ніжні, заспокоюють мене, доки він підколює шпильками мініатюрні бутони троянд і хризантем, створюючи з них корону на моїй голові.
— Гарно, — відзначає Прета, коли Фінн відходить.
— Справді гарно, — погоджується Джуліана. Цікаво, чи помітив ще хтось несхвалення в її тоні?
Кейн пирхає й киває:
— Здається, наш принц нарешті знайшов те, що йому справді добре вдається.
Затамувавши подих, Фінн гладить моє підборіддя.
— З нею це легко, — каже він й одразу відходить.
Проте щойно його рука відпускає мене, я прагну, щоб вона повернулася.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Наше «святкове» сходження на гору скидається на безкінечне чалапання крізь болото й дощ. Добрий народ Старелії не дозволяє негоді зіпсувати святкування Лунасталії, тож ми рухаємося вперед. Холодний дощ періщить і пронизує тіло тисячами тонюсіньких голок. Доки ми підіймаємося, Фінн поводиться тихіше, ніж зазвичай. Він тримається поруч, але торкається мене, тільки щоб допомогти на особливо крутих схилах. Час від часу ловлю на собі його пильний погляд, ніби він намагається помітити в мені щось нове.
Я завжди вважала себе витривалою, але коли ми нарешті доходимо до вершини гори, мало не вию від полегшення. За тижні, проведені на землях Диких фейрі, у мене майже не було фізичних навантажень, тож я ледве встигаю за веселими засмаглими жителями Старелії. Можливо, замість допомагати в лазареті та школі, мені варто було працювати в полі.
Хтось простягає мені флягу з холодною водою, і я випиваю її одним духом, оглядаючи нашу локацію. Це не зовсім вершина гори, радше скелясте плато неподалік від неї. На ньому вже встановили десятки наметів, довкола яких снують слуги з їжею і дровами.
— Ваші намети готові, — оголошує фейрі перед тріскотливим багаттям. — Можете йти, коли забажаєте.
— Який із них наш? — запитую Фінна, намагаючись приховати втому в голосі.
— Кортить скоріше лишитися з ним наодинці? — запитує незнайомий фейрі. Його низький смішок змушує мене пошкодувати, що я не можу повернути час назад, щоб не поставити своє запитання. Хоча, гадаю, краще, щоб усі вони повірили, нібито ми з Фінном до нестями кохаємо одне одного, і не здогадалися, що моє бажання знайти наш намет більше пов’язане з тим, що я ледве стою на ногах, а не мрію якнайшвидше усамітнитися зі своїм принцом.
— Обіцяю, скоро тобі покажу. Але спершу присядь, — вмовляє Фінн, беручи мене за руку. Ідея посидіти звучить так чудово, що я охоче дозволяю йому відвести мене до лави біля багаття.
Однак не встигаю насолодитися жаром полум’я, як розумію, що всі фейрі, які підіймалися з нами на пагорб, збираються позаду Фінна й усміхаються, спостерігаючи за нами.
Фінн підморгує мені.
— Не рухайся, — командує він.
Наче я можу. Щойно я сіла, втома важезним тягарем впала на мої плечі.
Це не лише через фізичне виснаження, а ще й тому, що я довго не могла заснути вночі. Ні, тепер, коли я сіла, можливо, взагалі вже не зможу встати.
Фінн дістає з-під лави дві великі миски, повертається до вогню й наповнює їх водою із чорного металевого казанка. Підморгнувши мені, висипає подрібнені сухі квіти в одну з них, а в іншу виливає декілька крапель олії. Його рухи такі точні, що я розумію — це ритуал. Така сама частина традицій, як і квіти у волоссі. Натовп навколо багаття розростається, а разом із ним моє збентеження.
Фінн повертається до лави, ставить миски на землю й опускається на коліна поміж ними. Вода парує, і мені кортить занурити в неї свої зболілі ноги. Проте я чекаю, добре розуміючи, що за мною спостерігає безліч очей, тож я не можу схибити.
Фіннові руки ковзають під поділ моєї сукні, й у мене перехоплює подих. Він торкається гомілки й ковзає руками вгору. Навіть крізь шкіряні чоботи я відчуваю тепло його доторків.