— Чомусь народ повірив у цю брехню, — підхоплює Фінн, — і зажадав, щоб Фінніґана повісили за зраду.
Кейн з огидою хитає головою:
— Він повторював, що невинний, аж поки його шия зламалася на ешафоті, та ніхто його не слухав.
— Меб була в розпачі, — продовжує Фінн. — В один тиждень вона втратила сина й онука і знала, що в цьому винен Діґлан. Вона надіслала до палацу повідомлення з попередженням, що наклала могутнє прокляття. Воно зруйнує королівство, якщо той, хто винен у смерті її сина, правитиме поруч із королевою Ґлоріаною. Проклинаючи королівство, вона прирекла його страждати від нескінченного дня, щоб лихі правителі ніколи не змогли приховати свої злодіяння під покровом ночі.
— Але Діґлан не розумів, якою могутньою була Меб, — додає Кейн. — Він відмахнувся від неї, простої селянки, й продовжив торувати собі шлях до Двору королеви.
— Наступні декілька місяців після страти Фінніґана, — повертається до оповіді Фінн, — королева Ґлоріана глибоко занурилася у своє горе й припинила виконувати обов’язки правительки. Діґлан перебрав це на себе, допомагаючи їй триматися на плаву, щоб народ не повстав проти недбалої королеви й не скинув її з трону. Минув час, і Ґлоріана погодилася вийти за нього заміж, хоча б із вдячності за те, що він зробив для її королівства, поки вона була надто змучена горем, щоб служити своєму народові.
— Проте прокляття Меб досі мало силу. Щойно Ґлоріана зв’язалася з Діґланом та розділила з ним трон, на королівство впало прокляття й настав нескінченний день. Солдати Діґлана вистежили Меб, схопили й відвезли в Гоблінські гори. Вони не могли ризикувати, вбивши її одразу, тому кинули стікати кров’ю в горах. Її кров разом зі сльозами утворили те, що ми тепер називаємо Крижаною річкою. Коли пролилася остання крапля крові Меб, її прокляття зникло, а в королівстві вперше за декілька тижнів настала ніч.
— Якщо вона померла, то як стала королевою? — не розумію я.
— Меб ніколи не хотіла правити, — каже Фінн, малюючи дві лінії на болотистому ґрунті. — Лише домогтися справедливості для свого незаслужено звинуваченого сина. Проте боги нагородили Меб за те, що вона відчувала таку глибоку любов у світі, де цього почуття так бракувало. Вони воскресили нашу Велику королеву й дали їй вибір. Вона могла обрати магію, зберегти своє безсмертне життя й володіти силою, наймогутнішою в історії нашого світу, передаючи її нащадкам. Або ж могла відмовитися від безсмертя й магії. Натомість боги створили б Двір Місяця, а їй дозволили би правити ним до кінця її смертного життя.
— Однак Меб була надто розумною, щоб обрати щось одне, — додає Кейн. — Вона хотіла й те, й інше. Так і вийшло.
— Але як? — запитую я.
— Вона переконала богів, що два Двори життєво необхідні для нашого світу, — розказує Кейн. — Змусила їх усвідомити: якщо дозволити Діґлану правити всім королівством, його лицемірство розповзеться, як хвороба. Боги побачили слушність її аргументів і розділили наш світ на ворожі Двори. Вони розкололи королівство навпіл, просто по центру Гоблінських гір, вздовж Крижаної річки.
Фінн киває.
— Так боги подарували їй Двір Місяця, який мав черпати силу з ночі, зірок і місяця. Для рівноваги дали її ворогові силу дня і сонця й нарекли його Двором Сонця.
— І це теж спрацювало, — каже Фінн. — Безліч фейрі покинули землі, зараз відомі як Немилостивий Двір. Вони присягнули на вірність Двору Сонця. Можливо, Меб і не мала б королівства, адже їй практично ніким було правити, але Діґлан виявився жорстоким королем. Він нищив кожного, хто нічого не міг йому запропонувати, вимагав десятину з бідних і змушував рабів будувати блискучий кришталевий палац. Усім, кого Діґлан вигнав зі свого Двору, Меб дала притулок. Усіх, кого він переслідував, вона врятувала.
— Ось чому її так любили, — висновую я. — Вона в прямому сенсі врятувала їх.
— Саме так, — киває головою Фінн. — А також завоювала серця й відданість багатьох інших фейрі. Були й ті, хто відмовився присягати комусь із правителів на вірність і втік на далекий захід — нині ці території відомі як землі Диких фейрі. Ті, хто лишився на землях Діґлана, назвалися Милостивими. Вони самі вигадали собі такий титул, щоби підкреслити, як сильно пишаються чеснотами прадавнього королівства, і вважали себе кращими за вигнанців. А позаяк на сході ніколи не правитимуть ті, в чиїх жилах тече кров першої королівської династії, Золоті фейрі обізвали їх Немилостивими й понавигадували історій про злу королеву та різну бридоту, що коїться в сусідньому Дворі.
— Але ті, хто жив на сході, прийняли цю назву, — веде далі Кейн. — Меб правила відступниками, мрійниками, бунтівниками й тими, для кого на першому місці стояли правда і честь. Вони не хотіли мати щось спільне з королем Діґланом і його брехнями та маніпуляціями. Вони були Немилостивими, Кращими за Милостивих, бо їхній королівський рід не заплямований кров’ю зрадника Діґлана.