Фінн глузливо кривить губи й кидає погляд на водоспад, а тоді знову дивиться на мене. Хоч він і не вміє читати думки, як Міша, та зараз йому це й не потрібно.
— Боїшся, що знову благатимеш, щоб я торкнувся тебе? — запитує він.
Я пирхаю:
— Тобі не набридає тягати своє его скрізь?
— Краще поквапся, — каже він, озираючись. — Якщо надто затримаємося, нас почнуть шукати. А мені б не хотілося марнувати час, коли ми можемо побути наодинці.
Я важко ковтаю, намагаюсь не зосереджуватися надто довго на тому, навіщо нам лишатися наодинці.
— Відвернися, — прошу.
Фінн досі просто стоїть. Лише схрещує руки на грудях і не зводить із мене очей.
Я суплюся:
— То я можу роздягнутися?
Фінн не рухається. Тільки його вуста повільно вигинаються в пустотливій усмішці. Я стягую з ноги чобіт і жбурляю в нього.
Він зі сміхом підхоплює взуття в повітрі, та все-таки обертається до мене спиною.
Я надто добре відчуваю його присутність, коли розстібаю блискавку на сукні й обережно кладу її на камінь, щоб не забруднити. Нарешті стягую товсті шкарпетки й панчохи. Я жадаю зануритися в прохолодну воду, відчути її на своїй шкірі, але вирішую залишити спідню білизну. Так збережу бодай крихту скромності, а зняти її встигну, перш ніж вдягатиму сукню.
І тільки занурившись по шию у воду, я усвідомлюю свою помилку.
— Лишайся там! — кричу, доки Фінн не встиг обернутися.
— Якісь проблеми? — гукає він. Його голос бринить веселістю.
Я дивлюся вниз на чисту воду й дуже тонку, тепер напівпрозору білизну. Я так само могла би бути голою.
— Чому б тобі не почекати на березі? — пропоную я. — Будемо купатися по черзі.
Він повільно повертається до мене обличчям.
— А хто тоді потре мені спинку?
— Попроси Джуліану. Вона, здається, зовсім не проти потерти будь-яку частину твого тіла, аби ти тільки попросив.
Він роззявляє рота і приголомшено глипає на мене.
— Ти ревнуєш, принцесо?
Фінн обережно підходить до води, скидає туніку й відстібає від пояса ремінь із ножами.
— Ні. Ти можеш робити все, що тобі заманеться і з ким заманеться.
— Що заманеться? Наприклад скупатися з тобою в цьому озері…
— А це все-таки не дуже… пристойно.
Фіннова усмішка розпливається ширше, і він підходить до озера, з кожним кроком скидаючи ще один предмет одягу.
— Відколи тебе хвилює пристойність?
Я прикушую губу. Найрозумніше, щоб він залишався, де стоїть. Якби я наполягла, він поставився б до мого прохання з повагою… Однак після того, як я стільки годин їхала перед ним на коні, відчувала тепло його тіла та міцні стегна, що обіймали мене? Найменше мені зараз хочеться чинити розумно.
Тому я не заперечую. Хоча трохи соромлюся, тому, коли він збирається знімати штани, пірнаю під воду й відпливаю від берега. Виринувши, бачу, що Фінн уже в озері за декілька метрів від мене. У нього мокре волосся, по обличчю стікають краплі води. Він бачить вираз мого обличчя — і його усмішка зникає. В очах спалахує полум’я, коли він опускає погляд і дивиться на все те, що, я точно знаю, надто добре проглядається під поверхнею води.
Бризкаю на нього, і він сахається, ніби я висмикую його зі ступору.
— Не лови ґав, — сміюся.
— Просто тут такий чудовий краєвид, — каже він. — Думаю, варто подякувати тобі, що не скористалася своєю могутньою магією, щоб заховати його від мене.
Моя магія. Ну звісно. Єдиної думки досить, щоб виткати мантію темряви, що сховала б мене від грудей до колін.
Фінн здивовано дивиться мені в очі.
— Це була не пропозиція.
Я стинаю плечима, відвертаюся від нього, пливу до водоспаду, який із рівномірним гулом б’ється об каміння. За мить щось смикає мене за ногу. Я намагаюся схопити ротом повітря, але мене затягує під воду. Занурююся, щоби побачити, що, чи хто, вчепилося в мене… Переді мною сріблясті очі Фінна. Вони блищать навіть під водою.
Фінн усміхається, підпливає до мене, хапає за талію і, відштовхнувшись, підіймає нас обох на поверхню. Я роблю глибокий вдих, але не встигаю щось сказати, бо його рот накриває мій. Фінн нахиляє мою голову й торкається моїх губ своїми. Одна рука лягає мені на талію, а інша ковзає в моє волосся.
Вода холодна, але моя шкіра гарячіша, ніж дорогою сюди. Вона палає, а я жадаю дотиків Фінна. Його язик ніжно торкається мого, рука обхоплює мої стегна.
Фінн відсторонюється й важко дихає, ніби ми пробули під водою набагато довше, ніж насправді. Його погляд ковзає до берега й на мить затримується.
— Що там? — запитую, вигинаючи шию. На березі, одразу за лінією дерев, блимають червоні очі. Мій фейрівський зір дозволяє розгледіти кремезну постать Кейна, що тулиться до масивного дуба.