— Збоченець, — бурчу я.
Фінн хихоче.
— Радше дбайлива нянька, — каже він. Його пальці під водою переплітаються з моїми, і він тягне мене за руку. — Ходи зі мною, — Фінн відпускає мене, і ми разом пливемо до водоспаду.
Поява Кейна мала б нагадати мені, що треба помитися й повернутися до свого одягу, але після нічної пригоди Фінна з моєю тіньовою сутністю, а може, ще й задовго до того, я не припиняю думати про його руки, тож слідую за ним.
Фінн пірнає і пропливає під водоспадом. Струмені води б’ють так сильно, що я нічого не чую, але повторюю все за ним. Коли виринаю, Фінн уже на кам’яному виступі. Він простягає мені руку й допомагає вибратися з води. Я досі напівоголена, але чомусь мене це зовсім не бентежить. Я так сильно хочу цього, що не маю сил на самокопания.
Шум водоспаду майже оглушливий, а вода створює ширму, що приховує нас, даючи усамітнитися.
Фінн бере моє обличчя в долоні й уважно дивиться на мене:
— З тобою все гаразд?
— Так… Так, усе добре.
Нічого не добре. Серце шалено калатає в грудях, шкірою проповзають мурашки від передчуття.
Фінн ковтає й нахиляє голову, торкаючись своїм чолом мого.
— Щодня, щохвилини, відколи я прибув до Скелястого замку, я тільки того й хотів, що поцілувати тебе. Я не можу припинити думати про це. — Він проводить великим пальцем по моїй нижній губі. — Скажи, що хочеш цього, що хотіла завжди.
— Я хочу цього. — Обіймаю його рукою за шию й тягну до себе, повільно опускаючись на камінь. Він притискає свої вуста до моїх, спочатку ніжно, ніби смакуючи, а тоді його язик проникає в мій рот.
Я стогну, відчуваючи, як нестримне бажання закипає в крові. Фінн поглиблює поцілунок, реве від голоду, такого самого, як і мій. Мої руки пестять його плечі й м’язисту спину. Я відчуваю відчай у його стогоні, в тому, як він обхоплює мої стегна. Як підіймає руки до моєї талії. До моїх грудей. Його великий палець злегка торкається тонкої вологої тканини на грудях, я задихаюся від задоволення, яке дарує цей простий дотик. Вигинаю спину і притискаюся до нього, бажаючи, щоб його руки рухалися далі, й…
Агонія. Я вириваюся з рук Фінна й відштовхую його. Мене пронизує біль. Серце розривається. Я скрикую, але це ніяк не пов’язано з відчуттям фізичного задоволення. Це лише біль у моїх грудях.
— Абріелло? — Фінн розгублено дивиться на мене. — Що таке? Тобі боляче?
Притискаю долоню до грудей, на очі набігають сльози.
— Я… — схлипую.
— Скажи мені.
Уривчасто дихаючи, зосереджуюся на тому, чого мене навчив Міша. Знаходжу всередині себе опору. Відгороджуюся.
— Це…
В очах Фінна спалахує усвідомлення.
Він відсторонюється й сідає навпочіпки на іншому краю скелі.
— Себастіан, — Фінн лається собі під носа. — Ну звісно. Він відчуває тебе, знає, що ти тут зі мною, а ти відчуваєш його реакцію на це.
— Як… — хитаю головою. — Я думала, що відгородилася від нього.
— Коли відчуваєш сильну емоцію, її важко приховати від зв язаного партнера. — Він присувається достатньо близько, щоб дотягнутися до мене, і проводить пальцями по моїй щоці, спускається по шиї. — Мені шкода.
Я хитаю головою. Це мені має бути шкода. Це я уклала зв’язок із Себастіаном, не подумавши як слід.
— Я дам тобі закінчити купання. Зустрінемося на березі, — Фінн занурюється у воду, пропливає під водоспадом і зникає.
Розтуляю рот, щоби покликати його, але що це дасть? Що я йому скажу?
Я зв’язана із Себастіаном. Я зробила цей вибір, попри застереження Фінна. І тепер нічого не вдієш.
* * *
У табір ми повертаємося в напруженій і болісній тиші. Я знову їду попереду Фінна, але замість чуттєвої близькості це викликає неприємне нагадування про те, що сталося під водоспадом.
Фінн тримає в руках повіддя Двозорі й намагається не торкатися мене. Чомусь від цього тільки гіршає, і я радію, коли на обрії з’являється табір.
Невдовзі я опиняюся сама в наметі й переодягаюся в чергову сукню. Цього разу — світло-сріблясту, кольору місяця. Вона без бретелей, із ліфом у формі серця, який ледь приховує руну, викарбувану на моїх грудях. Від талії м’якими шарами спадають спідниці.
Я тягну час і сподіваюся, що в нас буде можливість поговорити наодинці, але Фінн не приходить.
Небо проясніло й залишається таким увесь вечір. Коли сідає сонце, кожна зірка, немов коштовний камінь, виблискує в місячному світлі. Святкування Аунасталії відбувається між наметами, навколо багаття, навіть на схилі гори.