Голоси наближаються. Кроки вже гупають на сходах.
Вибору немає. Я забираю черв’яка з його кривавого бенкету і ховаю назад до сумки.
Перш ніж замкнути двері сховища, поливаю камені на порозі водою зі своєї фляги.
— Я візьму нову пляшку, — гукає Ґорст, стоячи вгорі на сходах до сховища. Я надто добре знаю цей голос. Колись я прибирала в його борделі. Мила підлогу й вичищала туалети, доки місяць тому він не спробував примусити мене працювати на нього інакше.
Останні дев’ять років я живу за двома принципами: не красти в того, хто дає мені роботу, і не працювати на того, хто краде в мене. Тієї ночі я додала іще один: не працювати на того, хто намагається шантажем примусити мене до проституції.
З кожним ударом чобіт Ґорст ближчає, та я рухаюся легко й спритно.
Замикаю один замок. Клац.
Човг, човг.
Другий замок. Клац.
Човг, човг.
Третій…
— Що за чортівня?
Клац.
— Ці світлокамені ні на що не годні, — прогримів Ґорст.
Я ледь дихаю і втискаюсь у стіну, ховаючись у найглибшу пітьму.
— Ти йдеш? — кличе згори жіночий голос. Його супроводжує вибух сміху. — Крейтоне, ми знайшли ще одну пляшку. Ходи до нас!
—Іду.
Я відлічую його кроки у зворотному порядку. Ось він уже за кілька сантиметрів від сходів, ось важко підіймається вгору. Він п’яний. Схоже, сьогодні удача на моєму боці.
Я дослухаюся, стежу за пересуванням гостей у маєтку, доки в кімнаті слуг наді мною не стихає шум, а гомін не переміщується до передньої частини будинку. Не можна ризикувати і відчиняти сховище, щоб прибрати решту кривавих слідів. Не сьогодні.
Я безшумно підіймаюся сходами, повторюючи кроки, якими прийшла сюди.
Не помічаю напруги, що судомить мої м’язи, доки не виходжу з дому. Аж тоді вона все ж бере гору.
Під прохолодним нічним небом мене накриває хвиля виснаження. Не можна зупинятися зараз, але я надто втомилася за цей тиждень і не можу більше ігнорувати потреби власного тіла.
Мені треба поспати. Поїсти. А вранці, можливо, вдасться викроїти кілька хвилин, щоби бездумно спостерігати за тренуваннями Себастіана на задньому дворі мадам Вівіас. Це навіть краще, ніж сон чи їжа.
Від однієї думки про Себастіана в крові спалахує адреналін і примушує довести розпочате до кінця. Тіні виводять мене з маєтку. Я пробираюся звивистими стежками поміж дерев та кущів, ухиляючись від місячного сяйва, ніби граюся з ним у піжмурки.
Головні ворота досі широко відчинені. Мої втомлені м’язи благають скористатися легшим виходом. Я не можу так ризикувати, тож дістаю з торбинки мотузку й перекидаю через огорожу Ґорстового маєтку. Грубі нитки впиваються в потріскані руки, моя шкіра палає від кожного ривка вгору.
Зістрибую з огорожі й м’яко приземляюся по інший бік. Я можу сплигнути з будь-якого дерева чи даху й не травмуватися. За це сестра жартома називає мене кішкою. Та мені більше до вподоби порівнювати себе з тінню — такою непомітною, що звичайні люди навіть не здогадуються, на що вона здатна.
До будинку мені йти хвилин десять. Я ледь плентаюся під вагою награбованого. Так приємно буде віддати ці гроші мадам Вівіас, залізти в ліжко і проспати годин дванадцять.
Але я не можу. Не після того, як побачила контракт в останньому стосику.
Я звертаю з дороги, що веде додому, і йду вниз провулком, оминаючи крамницю одягу, де працює моя сестра Джас. Повертаю за ріг Ґорстової таверни, обходжу переповнені сміттєві баки й, непомічена, прослизаю в міську «резиденцію для сімей». Резиденція. Яка іронія. Насправді це чотириповерховий будинок, у якому туляться дванадцять двокімнатних квартирок зі спільною ванною і кухнею на кожному поверсі. У його мешканців бодай є дах над головою, тоді як більшість не має навіть цього. Та після пишнот Ґорстового маєтку мене аж трусить від несправедливості.
Двері до квартири моєї подруги Нік привідчинені. Звідти долинає схлипування. Крізь щілину я бачу Данію — маленьку доньку Нік. Крихітка згорнулася біля стіни, її плечі тремтять від плачу. У Данії така сама темна шкіра й кучерики, як у її мами. Колись Нік сказала, що після народження доньки весь її світ змінився. Відтоді єдине, чого вона бажала, — стати найкращою мамою для Данії, навіть якщо доведеться робити те, від чого вона хоче вберегти доньку.
Я штовхаю двері й заходжу. Данія наполохано здригається.
— Ш-ш-ш. Це я, маленька, — шепочу, сідаючи біля неї навпочіпки. — Де твоя мама?
Дівчинка підводить голову, сльози струмками котяться по її щоках. Схлипування гучнішає. Вона вся трясеться, ніби намагається стримати шалений шторм, що вирує усередині.