На верхньому екрані було видно Девіда; він сидів, глибоко замислившись. «Різниця, різниця, — безперервно бурмотів він сам собі. — Різниця між U-238 та U-235. Це має бути щось дуже просте».
Технар почав зворотний відлік.
— П’ять! Чотири! Три!
Останнє слово опинилося в Іспанії менш ніж за десяту частину секунди. «Три... три...»
Девіду Бекеру здалося, що в нього знову поцілили шокером. Світ довкола нього вповільнився й зупинився. Три... три... три. 238 мінус 235! Різниця — 3! Неквапливо, як в уповільненому кіно, він простягнув руку до мікрофона.
А в цю саму мить Сюзанна знову придивилася до простягненої руки Танкадо. І раптом побачила не лише перстень... не лише шматок золота з гравіруванням... Вона побачила плоть і пальці. Три пальці. Справа була зовсім не в персні. Справа була в плоті, у пальцях. Танкадо нічого не казав, він їх показував! Він розкривав їм свою таємницю, свій код-убивцю, благав, щоб хтось зрозумів це... молячи Бога, щоб його секрет вчасно дістався до АНБ.
— Три, — прошепотіла приголомшена Сюзанна.
— Три! — заволав Бекер з Іспанії.
Але у вибухлому хаосі їх, здавалося, ніхто не почув.
— Нам гаплик! — скрикнув технар.
ВР яскраво заблимала — то осердя потонуло в потоці нападників. Угорі заревіли сирени.
«Скачується інформація!»
«Швидкісні підключення в усіх секторах!»
Сюзанна рухалася, наче уві сні. Вона крутнулася до клавіатури Джабби. Обертаючись, вона на мить спинила погляд на своєму нареченому, Девіді Бекері. І знову його голос вибухнув угорі.
«Три! Різниця між 235 та 238 — три!»
Усі в кімнаті поглянули вгору на екран.
«Три!» — закричала Сюзанна, долаючи какофонію сирен та криків фахівців. Вона показала на екран. Усі простежили поглядом і побачили простягнуту руку Танкадо з трьома калічними пальцями на сліпучому севільському сонці.
Джабба аж закляк на місці.
— О Боже праведний! — Він второпав, що геніальний каліка увесь час підказував їм відповідь.
— Три — це просте число! — випалила Соші. — Три — просте число!
На обличчі Фонтейна з’явився спантеличений вираз.
— Невже все так просто?
— Скачується інформація! — скрикнув технар. — І скачується дуже швидко!
В одну мить всі, хто був на подіумі, рвонули до термінала — маса людей із простягнутими руками. Але Сюзанна, як вправний гравець у регбі, кинулася напрямки через натовп, першою опинилася в «заліковому полі» і вдрукувала цифру 3.
І на екрані, що панував над усім цим гармидером, з’явився простий напис:
Ввести пароль З?
— Так! — скомандував Фонтейн. — Негайно!
Затамувавши подих, Сюзанна опустила палець на клавішу «Ввід». Комп’ютер пискнув один раз.
Усі стояли, боячись поворухнутися.
Минуло три болісно довгі секунди, але не сталося нічого.
Сирени вили й далі. П’ять секунд. Шість.
«Скачується інформація!»
«Жодної зміни!»
Мідж аж підскочила і стала несамовито тицяти пальцем на екран угорі.
— Дивіться, дивіться!
А на екрані з’явилося повідомлення.
Код-убивцю підтверджено
— Завантажити фільтри системного захисту! — скомандував Джабба.
Та Соші випередила його і вже встигла послати команду.
— Скачування інформації перерване! — заволав технар.
— Вторгнення перепинене!
На ВР угорі почав відновлюватися перший захисний щит. І чорні лінії, що нападали на осердя, були миттєво відрізані.
— Поновлюється! — скрикнув Джабба. — Ця бісова штука поновлюється!
Усі на якусь мить завмерли, мимоволі відмовляючись вірити, боячись, що за кілька секунд усе знову рухне. Та ось почав з’являтися другий захисний щит, потім — третій. І за кілька секунд повністю відновилася вся система фільтрів. Банк даних знову був під надійним захистом.
У приміщенні вибухнув радісний гармидер. Хаос. Технарі обнімалися, тріумфально підкидаючи вгору комп’ютерні роздруківки. Сирени стихли й замовкли. Брінкергоф обхопив руками Мідж і так і завмер. Соші Вибухнула зливою сліз.
— Джаббо, — суворо спитав незворушний Фонтейн. — Скільки їм вдалося витягнути?
— Дуже мало, — відповів Джабба. — Дуже мало. Жодного повного документа.
Фонтейн повільно кивнув, і в кутиках його рота промайнула тінь посмішки. Він озирнувся, шукаючи поглядом Сюзанну Флетчер, але та вже йшла до передньої частини кімнати. Перед нею був Девід, чиє обличчя займало увесь стінний екран.
— Девіде!
— Привіт, красуне! — усміхнувся він.
— Повертайся додому, — сказала вона. — Негайно ж повертайся додому.
— І зустрінемося в «Кам’яній садибі»? — поцікавився він.
Вона кивнула, і на очах у неї виступили сльози.
— Домовилися.
— Агенте Сміт! — гукнув Фонтейн.
На екрані за Бекером з’явився Сміт.
— Слухаю, сер.
— Виявляється, у містера Бекера сьогодні побачення. Потурбуйтеся, щоб він дістався додому негайно.
Сміт кивнув.
— Наш літак — у Малазі. — Він поплескав Бекера по плечу. — У вас попереду приємна подорож, професоре. Коли-небудь літали на «Лірджет-60»?
Бекер усміхнувся.
— Давно. Аж учора.
РОЗДІЛ 128
Сюзанна прокинулася, коли вже сяяло сонце. Його лагідні промені пробивалися крізь штори й падали на її пухове ліжко. Вона потягнулася до Девіда. «Невже це мені сниться?» Її тіло й досі було неслухняним і виснаженим після вчорашньої ночі, а в голові трохи паморочилося.
— Девіде? — простогнала вона.
Тиша. Сюзанна розплющила очі, і досі відчуваючи кольки в шкірі. Ліжко біля неї було холодне. Девіда не було.
«Це мені сниться», — подумала Сюзанна. Вона сіла, підклавши подушку під спину, й оглянула кімнату, оформлену у вікторіанському стилі — скрізь мережива та антикваріат. То був найкращий люкс у готелі «Кам’яна садиба». Її невеличка валізка лежала посеред дубової підлоги... а її нижня білизна — біля ліжка на кріслі у стилі королеви Анни.
А чи й справді Девід приїхав? їй дещо пам’яталося — ось він притиснувся до неї, ось він будить її ніжними легенькими поцілунками. Може, їй усе це наснилося? Вона повернулася й поглянула на туалетний столик побіля ліжка. На ньому стояла порожня пляшка шампанського, дві склянки... і записка.
Протерши сонні очі, Сюзанна накинула на голе тіло стьобану ковдру й прочитала записку:
Люба Сюзанно,
Я тебе кохаю,
Без воску, Девід.
Її огорнула тепла хвиля радості, і жінка притиснула записку до грудей. Це таки дійсно був Девід. «Без воску...» Цей код їй іще належало розшифрувати.
Щось зашаруділо в кутку, і Сюзанна підняла голову. На плюшевому дивані, ніжачись в ранковому сонці, у халаті сидів Девід Бекер і крадькома за нею спостерігав. Вона простягнула руку й поманила його пальцем.
— Без воску? — проворкувала вона, обіймаючи його.
— Без воску, — усміхнувся Девід.
Вона міцно його поцілувала.
— А тепер скажи мені, що це означає.
— Нізащо, — розсміявся він. — Подружній парі потрібна своя таємниця — так цікавіше.
Сюзанна з напускною скромністю всміхнулася.
— Якщо буде цікавіше, ніж минулої ночі, то я з ліжка не зможу встати.
Девід пригорнув її до себе, відчуваючи приємну невагомість. Учора він мало не загинув, а тепер був тут, і ще ніколи йому так не хотілося жити, як тепер.
Сюзанна лежала, поклавши голову Девіду на груди, і слухала биття його серця. їй не вірилося, що ще не так давно вона думала, що втратила його назавжди.
— Девіде, — зітхнула Сюзанна, поглянувши на записку, що лежала на столі. — Розкажи мені про «без воску». Ти ж знаєш я ненавиджу коди, які не можу розгадати.
Та Девід мовчав.
— Розкажи, — насупилася вона. — А то більше не пущу тебе до себе в ліжко.