У невимушеному тоні Стретмора й натяку не було на те, що довкола нього рушився цілий світ. Він відступив убік і впустив Картукяна до священного приміщення — блоку № 3. Інженер обережно переступив через поріг — наче тренований і обережний пес.
Спантеличений вираз обличчя новачка свідчив про те, що йому ще ніколи не доводилося бувати в цьому приміщенні. Що б там не було причиною його паніки — воно вмить забулося. Він стояв, ошелешено оглядаючи розкішний інтер’єр, вервечку приватних терміналів, кушетки, книжкові полиці та м’яку оббивку. Коли ж його погляд дійшов до цариці шифрувального відділу Сюзанни Флетчер він швидко відвів очі вбік. Сюзанна навіювала на нього паралізуючий страх. Її інтелект працював у зовсім іншій площині. Вона була бентежно красивою, і слова, які він щойно мовив, здавалося, зникли під безладною купою мотлоху. А від невимушеного вигляду Сюзанни Картукяну стало зле.
— А в чім, власне, проблема, Філе? — повторив питання Стретмор, відчиняючи холодильник. — Вип’єте?
— Ні... е-е-е, дякую, сер. — Інженер не знав, що й сказати, інстинктивно відчувши, що він тут — небажаний гість. — Сер... мені здалося, що з «Транскодом» виникла проблема.
Стретмор рвучко зачинив холодильник і невимушено поглянув на Картукяна.
— Це ви про оперативний монітор?
На обличчі інженера відбилося спантеличення.
— Ви хочете сказати, що теж бачили оте?
— Звісно. Комп’ютер працює майже шістнадцять годин, якщо я не помиляюся.
Картукян знітився.
— Так, сер, майже шістнадцять годин. Але це ще не все, сер. Я здійснив тест на віруси і здобув досить дивний результат.
— Та невже? — невимушено спитав Стретмор. — І що ж то?
Сюзанна, вражена самовладанням шефа, заворожено спостерігала, як Картукян пояснює, час від часу затинаючись:
— «Транскод» обробляє щось дуже просунуте. Фільтри ще ніколи не мали справи ні з чим подібним. А що, як у нього потрапив вірус.
— Вірус? — перепитав Стретмор із відтінком поблажливості. — Філе, я ціню вашу турботу, справді ціню. Але ми з міс Флетчер перевіряємо нову діагностичну програму, дуже складну й просунуту. Я б вас про це попередив, але не знав, що ви сьогодні чергуєте.
Інженер-системник спробував вийти із ситуації з найменшими втратами.
— Я помінявся з новачком і на вихідний заступив на його зміну.
Стретмор підозріло примружився.
— Дивно. Вчора я з ним розмовляв. І наказав йому не приходити. Але він нічого не сказав мені про те, що помінявся своєю зміною.
Картукян відчув, як до горла підступає клубок. Запала напружена тиша.
— Що ж, — зітхнув Стретмор, — схоже, сталася прикра накладка. — Поклавши руку на плече Картукяну, він провів його до дверей. — Є один плюс у цій ситуації: вам не доведеться тут залишатися. Ми з міс Флетчер будемо тут цілий день. І триматимемо оборону. А ви йдіть і насолоджуйтеся вихідним.
Картукян не вгавав:
— Сер, мені й справді здається, що нам слід перевірити...
— Філе, — повторив Стретмор, цього разу дещо суворішим тоном. — 3 «Транскодом» усе гаразд. Якщо ваш тест виявив щось дивне, то через те, що це миввели його в комп’ютер.
А тепер вибачте... — Стретмор очікувально замовк, даючи інженеру можливість зрозуміти, що його час вичерпався.
«Діагностика! Яка там довбана діагностика! — бурмотів невдоволено Картукян, сидячи в себе в лабораторії системної безпеки. — Що ж це за циклічна функція така, з якою три мільйони процесорів не можуть впоратися ось уже шістнадцять годин? Може, повідомити про це начальника підрозділу? Бісові шифрувальники. Не розуміють важливості безпеки систем!»
У голові Картукяна залунала присяга, яку він дав, приступаючи до роботи в підрозділі системної безпеки. Він поклявся увесь свій досвід, знання та інтуїцію скеровувати на захист комп’ютерного устаткування АНБ вартістю в мільярди доларів.
«Інтуїція ще ніколи не підводила мене. Не треба бути екстрасенсом, щоб побачити, що це ніяка не діагностика!» — пирхнув він і, переконаний у власній правоті, підвівся, широким кроком пішов до термінала й увімкнув повний набір програм для перевірки систем «Транскоду».
— Ваша дитинка захворіла, командире, — пробурчав він. — Ви не довіряєте моїй інтуїції? Я роздобуду вам предметний доказ».
РОЗДІЛ 20
Насправді громадська клініка охорони здоров’я — перебудована початкова школа — мало скидалася на шпиталь. То була довгаста одноповерхова споруда з широкими вікнами та занедбаним дитячим ігровим майданчиком на задньому подвір’ї. Бекер піднявся облупленими сходами, що вже почали осипатися.
Усередині було темно й гамірно. Про те, що довгий вузький коридор із рядами складаних металевих стільців уздовж стін є кімнатою очікування, можна було здогадатися за картонною табличкою на підставці з написом «OFICINA» й стрілкою, що вказувала до залу.
Бекер рушив тьмяно освітленим коридором, що нагадав йому химерну голлівудську декорацію для фільму жахів. У повітрі висів сморід сечі. Лампочки в кінці коридору перегоріли. Пройшовши сорок чи п’ятдесят футів, Бекер бачив лише розпливчасті силуети людей. Якась скривавлена жінка... двійко молодят... маленька дівчинка, що склала руки в молитві... Нарешті він дійшов до кінця затемненого залу. Двері ліворуч були злегка прочинені, і він поштовхом їх відчинив. У кімнаті нікого не було, окрім виснаженої старої жінки на ліжку, яка натужно намагалася підсунути під себе судно.
«Приємна картина, — пробурмотів Бекер, зачиняючи двері. — А де ж приймальня?»
За рогом у коридорі почулися голоси. Він пішов на звук й опинився перед прозорими скляними дверима, за якими, судячи з усього, відбувалася сварка. Бекер неохоче штовхнув двері. За ними панував хаос. Його побоювання справдилися.
У черзі стояло людей десять, і всі вони штовхалися й кричали. Іспанія не вирізнялася зразковим порядком та ефективною роботою громадських закладів, і Бекер зрозумів, що йому, можливо, доведеться всю ніч чекати на інформацію про літнього канадця. За столом сиділа секретарка й відчайдушно відбивалася від невдоволених пацієнтів, які напосідали на неї. Бекер трохи постояв на порозі, розмірковуючи, як йому вийти з цієї ситуації. І зметикував.
— Con permiso! Дайте дорогу! — вигукнув санітар, швидко пхаючи перед собою медичний возик для транспортування хворих.
Бекер крутнувся, даючи йому дорогу, і гукнув услід санітару: — А де тут у вас телефон?
Не зупиняючись, чоловік показав на двійчасті двері й хутко зник за рогом. Бекер підійшов до дверей і поштовхом їх відчинив.
Перед ним була величезна кімната — колишній шкільний спортзал. Здавалося, його світло-зелена долівка пливла, поколихуючись, у світлі флуоресцентних ламп. На стіні виднілося баскетбольне кільце з обвислою сіткою, на долівці безладно стояли кільканадцять низеньких ліжок із пацієнтами. У закутку, просто під вицвілим табло для позначення рахунку матчу, висів старий таксофон. «Сподіваюся, він працює», — подумав Бекер.
Перетинаючи зал, він понишпорив у кишені в пошуках монетки і знайшов кілька цинково-дюралевих монет на сімдесят п’ять песет. То була решта після таксі, якої мало вистачити на два місцеві дзвінки. Ввічливо всміхнувшись медсестрі, що йшла назустріч, він підійшов до таксофону, зняв слухавку й набрав номер довідкової служби. І через тридцять секунд отримав номер головного кабінету клініки.
Незалежно від країни, скрізь, здавалося, працювало універсальне правило стосовно кабінетів: ніхто не міг довго не звертати уваги на телефонне дзижчання. Ясна річ, сьогодні до клініки могли прийняти лише одного канадця зі зламаною п’ястю і струсом мозку; його картку буде неважко знайти. Бекер розумів, що в приймальні неохоче підуть на те, щоб дати якомусь там незнайомцеві ім’я пацієнта, час і адресу виписки, але він придумав план.
Телефон задзвонив. Бекер розраховував почути не більше п’яти гудків. Йому довелося чекати аж дев’ятнадцять.
Clínica de Salud Pública— випалила захекана секретарка. — Громадська лікарня.