— Це секретно, Ґреґу, — пояснила вона.
Та Ґейл і не думав зупинятися. Коли він ішов по колу до її термінала, Сюзанна вже знала, що має діяти швидко. Коли йому залишилося пройти до неї кілька ярдів, вона підвелася назустріч і заступила дорогу. Запах одеколону вдарив їй у ніздрі.
Вона глянула прямо йому у вічі.
— Я ж сказала — ні.
Ґейл схилив голову набік, заінтригований такою тягою до секретності з її боку. І грайливо підступив ближче. Та Ґреґ Ґейл виявився неготовим до того, що трапилося потім.
З непохитним спокоєм Сюзанна виставила вперед руку і тицьнула вказівним пальцем у його міцні, як граніт, груди. І зупинила його поступальний рух.
Ґейл аж сіпнувся і, шокований, позадкував. Сумнівів не залишилося: Сюзанна Флетчер не жартувала; ніколи раніше вона не торкалася до нього, ніколи. Не таким уявляв собі Ґейл їхній перший тілесний контакт, але початок покладено. Він довго і спантеличено дивився на неї, а потім повільно повернувся до свого термінала. І, сідаючи у своє крісло, він чітко збагнув одне: гарненька Сюзанна Флетчер працювала над чимось дуже важливим, а не над якоюсь там діагностикою.
РОЗДІЛ 28
Сеньйор Рольдан сидів за своїм робочим столом в «Ескортес Белен», втішаючись із того, як вправно він уникнув нової спроби поліції заманити його в пастку. Поліцейський говорить із німецьким акцентом і просить дівчину на ніч — то, без сумніву, була пастка. Що ж вони придумають наступного разу?
Телефон на його столі гучно задзеленчав. Сеньйор Рольдан схопив слухавку: «Ти диви, не забарилися!»
— Буенас ночес, це «Ескортес Белен».
— Буенас ночес, — сказав чоловічий голос швидкою, як блискавка, іспанською. Він трохи гугнявив, наче злегка застудившись.
— Це готель?
— Ні, сер. Який номер ви набираєте? — Сеньйор Рольдан більше не збирався сьогодні піддаватися на провокації.
— 34-62-10, — відповів чоловік.
Рольдан нахмурився. Голос здався йому віддалено знайомим. Він спробував визначити акцент — може, бургоський?
— Ви набрали правильний номер, — обережно підтвердив Рольдан. — Але це служба супроводу.
На іншому кінці дроту настала коротка пауза.
— Ага... ясно. Вибачте. Хтось дав мені цей номер; і я подумав, що це номер готелю. Я тут у гостях, приїхав із Бургоса. Вибачте, що турбую вас... На добраніч...
— Espére! Стривайте! — не стримався сеньйор Рольдан. У глибині душі він був комерсантом. А може, це дзвінок за рекомендацією? Новий клієнт із півночі? А хіба ж можна через страх перед поліцією втрачати потенційних клієнтів?
— Любий друже, — емоційно мовив Рольдан. — Я так відразу й подумав, що у вас — бургоський акцент. Я сам із Валенсії. Що ж привело вас до Севільї?
— Я продаю коштовності. Перлини «Майоріка».
— Та що ви кажете! «Майоріка»! Вам, напевне, доводиться багатенько подорожувати.
Співрозмовник хворобливо прокашлявся.
— Ну, узагалі-то так.
— У Севільї у справах? — не відставав Рольдан. «Ніякий це не поліцейський, це клієнт із великої букви». — Дозвольте висловити здогадку: наш номер дав вам якийсь приятель? Порадив зателефонувати саме до нас? Так?
Співрозмовник знітився.
— Та ні, зовсім ні.
— Не будьте таким сором’язливим, сеньйоре. Ми — служба супроводу, і тут нема чого соромитися. Гарненькі дівчата, знайомства в ресторані чи кафе і все таке. А хто вам дав наш номер? Може, цей чоловік — наш постійний клієнт? Ми можемо організувати вам істотну знижку.
Чоловік розхвилювався.
— Е-е-е, ну, узагалі-то мені ваш номер ніхто не давав. Я знайшов його разом із паспортом. І намагаюся знайти власника.
У Рольдана занило серце. Виявляється, це зовсім не клієнт.
— Так кажете, наш номер ви знайшли?
— Так, сьогодні в парку я знайшов паспорт. А ваш номер був у ньому на смужці паперу. Я подумав, що, може, це номер готелю, де оселився власник паспорта; хотів зателефонувати й віддати. Але помилився. Ну, нічого, я залишу паспорт у відділку поліції, коли їхатиму...
— Вибачте, — знервовано перервав його Рольдан. — Хочете, підкажу вам кращу ідею? — Він пишався своєю обачливістю, а візити до поліції зазвичай перетворювали його клієнтів на колишніхклієнтів. — Подумайте ось над чим, — запропонував Рольдан. — Якщо власник паспорта має наш телефон, то, скоріш за все, це наш клієнт. Може, не варто звертатися до поліції?
Співрозмовник завагався.
— Не знаю. Може, мені слід просто...
— Не поспішайте, друже мій. Мені соромно це казати, але поліція тут, у Севільї, не завжди працює так вправно та ефективно, як поліція на півночі країни. Може минути кілька днів, перш ніж паспорт потрапить до свого власника. Якщо ви скажете мені його ім’я, то я потурбуюся, щоб він отримав свій паспорт негайно.
— Ну гаразд... Сподіваюся, що це цілком безпечно...
Зашелестіли якісь сторінки, а потім у слухавці знову почувся голос.
— Це німецьке прізвище, я не знаю, як його правильно читати... Густа... Густавсон... десь так.
Рольдан такого прізвища не знав, але він мав клієнтів з усього світу. І майже ніхто з них не вказував свого справжнього імені.
— Який він на фото? Може, я його впізнаю за вашим описом.
— Ну, як вам сказати, — почав чоловік. — Його обличчя — товсте, дуже товсте.
Рольдан відразу ж здогадався. Він прекрасно пам’ятав цю заплилу жиром мармизу. Саме цей чоловік був із Рочіо. «Дивно, — подумав він, — сьогодні стосовно цього німця телефонують уже вдруге».
— Містер Густавсон? — придушено хихикнув Рольдан. — Ну аякже! Я добре його знаю. Якщо ви принесете мені його паспорт, то я потурбуюся, щоб він отримав його якомога скоріше.
— Яв центрі міста й без авто, — перервав його чоловік. — Може, ви до мене приїдете.
— Узагалі-то я маю завжди бути при телефоні. Але ж від вас до нас не так уже й далеко, і якщо ви...
— Вибачте, але вже надто пізно для прогулянок пішки. Тут неподалік — відділок поліції. Краще я залишу паспорт там, а якщо вам вдасться найближчим часом побачитися з паном Густавсоном, то скажіть йому, де його документ.
— Ні-ні, стривайте! — скрикнув Рольдан. — Не треба сюди залучати поліцію. Кажете, ви в центрі міста? Ви знаєте, де розташований готель «Альфонсо XIII»?
— Так, знаю. Це тут, неподалік.
— От і прекрасно! Містер Густавсон саме там зняв номер. Напевне, він тепер у себе.
У голосі на тому кінці лінії почулися нотки сумніву.
— Ясно... Ну, що ж... У такому разі мені це неважко буде зробити.
— Чудово! Він саме вечеряє з однією з наших супутниць у ресторані готелю. — Рольдан знав, що пан Густавсон, напевне, уже розважався в ліжку, але виявив обережність, не бажаючи травмувати витончену психіку торговця штучними перлинами. — Просто залиште паспорт консьєржу, його звуть Мануель. Скажіть, що ви — від мене. І попросіть його передати паспорт Рочіо. Рочіо супроводжує пана Густавсона сьогодні вночі. Вона потурбується, щоб документ знову опинився в нього. Можете залишити в паспорті смужку паперу зі своїм ім’ям та адресою — можливо, пан Густавсон забажає прислати вам невеличку винагороду.
— Гарна ідея. Отже, готель «Альфонсо XIII». Що ж, дуже добре. Зараз же піду й віднесу. Дякую за допомогу.
Девід Бекер повісив слухавку. «Альфонсо XIII». Він стиха розсміявся. «Просто треба знати, як питати».
А через кільканадцять секунд мовчазна постать рушила слідком за Бекером по вулиці Делісіас і розтанула в темряві андалузької ночі, що опускалася на землю.
РОЗДІЛ 29
І досі не вгамувавшись після сутички з Ґейлом, Сюзанна сиділа й дивилася крізь поляроїдне скло блоку № 3. Приміщення шифрувального відділу було порожнє. Ґейл знову замовк, чимось зайнятий. Їй хотілося, щоб він пішов.
«Може, покликати Стретмора?» — подумала Сюзанна. Шеф просто вигнав би Галіта — і все, бо була субота, неофіційний вихідний. Однак вона розуміла, що коли вигнати Ґейла, той одразу щось запідозрить. І, можливо, почне телефонувати своїм колегам-шифрувальникам і розпитувати — що ж відбувається? Тому Сюзанна вирішила, що краще Ґейла не чіпати. Нехай сидить. Однаково він невдовзі піде.