Скасувати пошук?
Він швидко надрукував: ТАК. І за секунду комп’ютер пискнув.
Пошук скасовано
Ґейл самовдоволено всміхнувся. Щойно термінал послав програмі-«слідопиту» наказ на передчасне самознищення.
Що б там Сюзанна не шукала, їй доведеться повторити свій пошук.
Замітаючи сліди, Ґейл вправно прокрався до реєстру діяльності системи і знищив команди, які щойно ввів. А після цього знову встановив конфіденційний код Сюзанни.
Монітор згас.
Коли Сюзанна Флетчер повернулася до блоку №3, Ґреґ Ґейл, як нічого не було, сидів собі тихенько за своїм робочим місцем.
РОЗДІЛ 30
«Альфонсо XIII», маленький чотиризірковий готель, розташовувався неподалік від майдану Пуерта де Херес. Його оточувала огорожа з кованого заліза та кущі бузку. Девід піднявся нагору мармуровими сходами. Коли він підійшов до дверей, то ті відчинилися, як за порухом чарівної палички, і коридорний провів його всередину.
— Може, вам піднести багаж, сеньйоре?
— Дякую, не треба. Мені треба побачитися з консьєржем.
Коридорний образився, наче його щось не влаштувало в їхній розмові, що тривала не довше від двох секунд.
— Як скажете, сеньйоре. — Він провів Бекера до вестибюля, показав, де сидить консьєрж, і поквапився геть.
Вестибюль був вишуканий, маленький, елегантно оформлений. Золота доба Іспанії давно минула, але в середині XVI століття ця країна нетривалий час панувала у світі, і вестибюль гордовито нагадував про ті славні часи — лицарські обладунки, гравюри з батальними сценами та вітрини із золотими зливками, привезеними з Нового Світу.
За конторкою з написом «Консьєрж» поважно сидів чепурний, добре вбраний чоловік. Він усміхався так, неначе все життя чекав моменту, щоб допомогти гостю.
— Чим можу служити, сеньйоре? — поцікавився він помітно шепелявим голосом, оглядаючи Девіда з ніг до голови.
Бекер відповів іспанською:
— Мені треба поговорити з Мануелем.
Засмагле обличчя чоловіка розпливлося в ще ширшій усмішці.
— Сі, сі, сеньйор. Мануель — це я. Що ви хотіли?
— Сеньйор Рольдан з «Ескортес Белен» сказав мені, що ви...
Помахом руки консьєрж перервав Девіда і знервовано окинув поглядом вестибюль.
— Чому б вам не підійти ближче? — Він підвів Бекера до краю конторки й майже пошепки сказав: — А тепер кажіть, чим я можу вам допомогти?
Бекер відповів, теж стишивши голос.
— Мені треба поговорити з його супутницею, із якою, наскільки мені відомо, вечеряє ваш пожилець. Її звати Рочіо.
Консьєрж різко ввібрав повні легені повітря й підкотив очі, зображаючи приголомшення.
— О-о-о, Рочіо — це прекрасне створіння...
— Мені треба побачитися з нею негайно.
— Але ж, сеньйоре, вона з клієнтом.
— Це вкрай важливо, — винувато пояснив Бекер. «Справа національної безпеки», — пригадалися йому слова Стретмора.
Консьєрж похитав головою.
— Це неможливо. Може, ви залишите...
— Це лише на хвилину, не більше. Вона в ресторані?
Консьєрж похитав головою.
— Наш ресторан зачинився півгодини тому. Боюся, що Рочіо пішла відпочивати з клієнтом. Якщо ви бажаєте залишити повідомлення, я його передам їй завтра вранці. — І кивнув на поличку з пронумерованими шухлядами позаду себе.
— Та я б просто зателефонував до її номера і...
— Прошу вибачення, — перервав його Мануель, і Девід відчув, як випаровуються залишки його ввічливості. — Наш готель дотримується суворих правил стосовно конфіденційності клієнтів.
Та Бекер не збирався чекати десять годин, поки товстун спуститься зі своєю повією на сніданок.
— Зрозуміло, — мовив Бекер. — Перепрошую, що потурбував.
Обернувшись, він пішов назад до вестибюля. І рушив до розсувного столика з вишневого дерева, який впав йому в око, коли він заходив. Там лежало чимало поштових карток готелю «Альфонсо XIII», бланки, ручки й конверти. Бекер запечатав чистий аркуш паперу в конверт і написав на ньому єдине слово «Рочіо». А потім повернувся до консьєржа.
— Вибачте, що знову вас турбую, — винувато мовив Девід, наближаючись до Мануеля. — Це, мабуть, глупство з мого боку, але мені дуже хотілося передати Рочіо, як мені сподобалася наша зустріч кілька днів тому. Мабуть, я все ж таки залишу їй повідомлення. — І з цими словами Бекер поклав конверт на конторку.
Консьєрж поглянув на конверт і подумки пирхнув: «Іще один схиблений закоханий гетеросексуал, — подумав він. — От морока!»
Він поглянув на Девіда і всміхнувся.
— Ну аякже, пане...
— Буісан, — підказав Бекер. — Міґель Буісан.
— Аякже. Я потурбуюся, щоб Рочіо отримала цей конверт завтра вранці.
— Дякую. — Бекер усміхнувся й обернувся, щоб піти.
Консьєрж, ретельно вивчивши спину Бекера, підняв конверт із конторки й повернувся до полиці з понумерованими щілинами позад себе. Як тільки він опустив конверт в одну зі щілин, Бекер крутнувся й востаннє поцікавився:
— А де тут можна спіймати таксі?
Консьєрж на мить відволікся від схожих на шпаківні ящичків і відповів. Та Бекер вже не слухав його пояснення. Він чітко розрахував час. Рука консьєржа саме відірвалася від ящика під номером 301.
Бекер подякував і повільно побрів шукати ліфт.
«Туди й назад», — подумав він.
РОЗДІЛ 31
Сюзанна повернулася до блоку № 3. Розмова зі Стретмором лише посилила її тривогу за Девіда. Уява малювала їй страшні картини.
— Ну, — озвався з-за свого термінала Ґейл. — І чого хотів Стретмор? Романтичного вечора наодинці з начальницею шифрувального відділу?
Сюзанна проігнорувала шпильку і, всівшись за свій термінал, вдрукувала захисний код. Екран ожив. На ньому з’явилася програма-«слідопит» — вона ще й досі не повідомила жодної інформації про Північну Дакоту.
«От чорт! — подумала Сюзанна. — Чому ж вона так затримується?»
— Якась ти знервована, — кинув Ґейл як нічого не було. — Маєш проблеми зі своєю діагностикою?
— Нічого серйозного, — відказала вона. Але насправді Сюзанна не була такою впевненою. «Слідопит» затримувався. «Може, я помилилася при складанні цієї програми?» — подумала вона й почала проглядати на екрані рядки програмування LIMBO, вдивляючись — що ж могло спричинити затримку.
Ґейл, торжествуючи в душі, спостерігав за нею.
— Слухай, от я хотів у тебе спитати, — обережно поцікавився він. — Що ти думаєш про отой незламний алгоритм, який погрожував написати Енсей Танкадо?
Сюзанна аж сіпнулася, і в неї похололо під серцем. Вона звела очі на Ґейла.
— Незламний алгоритм? — перепитала Сюзанна й зробила паузу, немовби щось пригадуючи. — А, справді... здається, я щось про це читала.
— Так я тобі й повірив.
— Справді читала, — підтвердила Сюзанна й подумала: «Чому це раптом Ґейл про це спитав?» — Читала, але не купилася на це. Кожен фахівець знає, що незламний код — це математичний нонсенс.
Ґейл усміхнувся.
— Ну аякже... Принцип Берґовського і все таке...
— Плюс здоровий глузд, — відрізала вона.
— Хтозна, хтозна... — театрально зітхнув Ґейл. — «Багато є довкола нас такого, що і не снилось вашим мудрецям».
— Перепрошую?
— Це Шекспір, — підказав Ґейл. — 3 «Гамлета».
— Набрався розуму в тюрмі?
Ґейл хихикнув.
— Я серйозно, Сюзанно. Як ти гадаєш — може таке статися, що Танкадо й справді написав незламний алгоритм?
Від такої розмови Сюзанні ставало дедалі тривожніше на душі.
— Ні. Це навіть ми не здатні зробити.
— А може, Танкадо кращий за нас?
— Може, — стенула Сюзанна, вдаючи, що їй нецікава тема розмови.
— Ми трохи листувалися, — кинув Ґейл немовби просто так. — Ми з Танкадо. Ти про це знала?
Сюзанна поглянула на нього, намагаючись приховати своє потрясіння.
— Невже?
— Авжеж. Після того як я вивів на чисту воду алгоритм «Стрибунець», він написав мені і сказав, що ми — брати у всесвітній боротьбі за конфіденційність інтернет-інформації.