Він кинув на неї сумний погляд.
— Мідж... я не маю часу на особисте життя.
Вона постукала пальцем по паперах.
— Оце і є твоє особисте життя, Чеде Брінкергоф. — А потім поблажливо поглянула на нього і сказала, пом’якшивши тон: — Може, тобі щось принести, поки я не пішла?
Він благально поглянув на неї й потер затерплу шию.
— У мене плечі болять.
Мідж не купилася на цю хитрість.
— Випий аспірину.
Чед ображено набурмосився.
— Значить, не хочеш мені спинку почухати?
Вона похитала головою.
— Журнал «Космополітен» пише, що у двох третинах випадків «чухання спинок» закінчується статевими стосунками.
— У нас — ніколи! — з удаваним обуренням вигукнув Брінкергоф.
— А я про те й кажу, — підморгнула вона. — У тім-то й проблема.
— Мідж...
— Бувай, Чеде, добраніч. — І вона рушила до дверей.
— Уже йдеш?
— Ти ж знаєш, що я лишилася б, — кинула Мідж, зупинившись на порозі. — Але я маю власну гордість. І тому не бажаю грати другу скрипку — особливо з підлітком.
— Моя дружина — не підліток, — ображено заперечив Брінкергоф. — Просто вона так поводиться.
Мідж здивовано поглянула на нього.
— Я не мала на увазі твою дружину. — І додала, напустивши на себе безневинного вигляду: — Я мала на увазі Кармен. — Це ім’я вона проказала із сильним пуерториканським акцентом.
— Кого-кого? — перепитав Брінкергоф надтріснутим голосом.
— Та Кармен, із харчової служби.
У Брінкергофа спалахнули щоки. Кармен Ґуерта, двадцяти-семирічний шеф-кухар кондитерських виробів у буфеті АНБ, із якою Брінкергоф кілька разів приємно провів час у комірчині після роботи, і про ці розваги, начебто, ніхто не знав.
Мідж хтиво підморгнула йому.
— Не забувай, Чеде: «Великий брат» слідкує за тобою.
«“Великий брат”? — отетеріло подумав Брінкергоф, ковтнувши слину. — “Великий брат” слідкує за тобою навіть у коморі?»
«Великий брат», або просто «Брат», — це пристрій «Сентрекс 333», розміщений у маленькій комірці біля центрального кабінету директорського офісу. Цей «Брат» був для Мідж цілим світом. До нього стікалася інформація зі 148 відеокамер закритої мережі, 399 оснащених електронікою дверей, 377 телефонних «жучків» та 212 нефіксованих «жучків» у комплексі АНБ.
Директори АНБ на власному гіркому досвіді переконалися, що 26 000 людей персоналу — це не лише велика підмога, але й надзвичайно вразлива ланка. Кожне велике порушення конфіденційності ставалося саме через персонал відомства. Тому робота Мідж як аналітика внутрішньої безпеки полягала в тому, щоб стежити за всім, що відбувається в стінах АНБ... вочевидь, включно з комірчиною буфету.
Брінкергоф зібрався був виступити на власний захист, але Мідж уже йшла з кабінету.
— Руки на стіл — і нумо до роботи, — кинула вона через плече. — І не займайся дурницями після того, як я піду. Знай, що стіни мають очі та вуха.
Брінкергоф сидів і слухав, як стихає цокання її підборів у коридорі. Він знав, що хто-хто, а Мідж ніколи й нікому про це не скаже. Вона теж мала свої слабкості. І сама зробила кілька нерозважливих вчинків — здебільшого то були нечасті випадки, коли вони з Чедом «чухали» одне одному спинки.
Він подумки повернувся до Кармен. Уявив собі її гнучке тіло, смагляві стегна, увімкнене на всю котушку БМ-радіо, що грало запальну сальсу «Сан-Хуан». Брінкергоф усміхнувся. «А чому б не заскочити до неї на чашку кави після роботи?»
І розгорнув першу роздруківку.
ШИФРУВАЛБНИЙ ВІДДІЛ — ВИРОБНИЧІ ВИТРАТИ
Його настрій умить покращився. Мідж дала йому халявну роботу, бо звіт шифрувального відділу вже був фактично готовий. Йому залишалося скомпілювати його, але єдиною цифрою, яка по-справжньому цікавила директора, була ССР — середня собівартість розшифрування. ССР відображала оціночну кількість коштів, потрібних для того, щоб «Транскод» зламав простий код. Допоки ця цифра не перевищувала тисячі доларів на код, Фонтейн і бровою не вів. «Штука баксів на код, — подумав Брінкергоф і всміхнувся. — Досить економна витрата грошей платників податків».
Продираючись крізь документи й перевіряючи щоденні ССР, він знову згадав про Кармен. У його уяві поставали картини — як вона обмазує своє голе тіло медом та посипає кондитерською цукровою пудрою. Через тридцять хвилин робота над фінансовим звітом була майже завершена. Дані шифрувального відділу були бездоганними — як і завжди.
Та не встигнув Брінкергоф перейти до наступного звіту, як щось дивне впало йому в око. То була остання цифра ССР, що посутньо відрізнялася від решти. Він придивився ще раз. Та цифра була така гігантська, що вилізла на наступний стовпчик і спаскудила бездоганну картину всієї сторінки. Брінкергоф із жахом витріщився на неї.
«999 999 999?! — аж рота роззявив він. — Мільярд доларів?» Сексуальне марево в образі Кармен враз вивітрилося з його голови. Код вартістю один мільярд доларів?!
Якусь хвилину Брінкергоф просидів, заклякнувши, мов паралізований. А потім вибухнув панікою й кинувся в коридор.
— Мідж! Негайно повернися!
РОЗДІЛ 44
Філ Картукян стояв у лабораторії системної безпеки й мало не лускався від гніву. Слова Стретмора й досі відлунювали в нього в голові: «Покиньте приміщення! Негайно!» Він із досадою копнув ногою кошик для сміття і вголос вилаявся в безлюдній лабораторії.
«Діагностична програма, трясця їхній матері! Відколи це заступник директора має право обходити фільтри “Лабетів”?!»
Інженерам-системникам добре платили за те, щоб вони захищали комп’ютерні системи АНБ, і Картукян запам’ятав, що існує лише дві вимоги: бути неймовірно винахідливим і виснажливо прискіпливим.
«От чорт! — вилаявся він. — Хіба ж це параноя?! Довбаний оперативний монітор показує вісімнадцять годин!»
То був вірус, Картукян це нутром відчував. У нього майже не лишалося сумнівів стосовно того, щонасправді відбувалося: Стретмор помилився, обійшовши фільтри, а тепер намагався прикрити свою сраку якоюсь недолугою історією про діагностичний тест.
Картукян і близько не був би таким настирливим, якби йшлося лише про «Транскод». Але річ була не тільки в суперкомп’ютері. Хоча шифрувальники й вірили, що фільтри «Лабетів» були створені з єдиною метою: для захисту їхнього комп’ютерного шедевру, інженери-системники знали правду. Ці фільтри служили вищому божеству: головному банку даних АНБ.
Історія створення цього банку завжди зачаровувала Картукяна. Попри зусилля міністерства оборони зберегти Інтернет виключно для себе наприкінці 1970-х, всесвітня павутина виявилася надто корисним інструментом, щоб не привернути уваги цивільного сектора. Зрештою, університети намацали правильний напрям досліджень. І невдовзі з’явилися перші комерційні сервери. Шлюзи розчинилися, і в них потік широкий загал. На початок 1990-х Інтернет, що був колись заповідною територією міністерства оборони, перетворився на захаращене звалище цивільних імейл-повідомлень та веб-порнографії.
Після низки майже не помічених широкою публікою, проте непоправно руйнівних проникнень у комп’ютерні системи розвідувального управління BMC стало зрозуміло, що державні секрети, які зберігалися на підключених до Інтернету комп’ютерах, стали надзвичайно вразливими. Тим паче, що Інтернет зростав і розвивався бурхливими темпами. Тож за наполяганням міністерства оборони президент Сполучених Штатів видав секретну постанову з метою започаткування спеціального фонду для фінансування нової, повністю захищеної мережі, що мала прийти на зміну заплямованому Інтернету й функціонувати як сполучна ланка між розвідувальними службами Сполучених Штатів. Для перепинення подальших комп’ютерних крадіжок державних секретів усі важливі дані перемістили до одного, надзвичайно добре захищеного місця: до новоствореного банку інформації АНБ, який був чимось на кшталт Форт-Нокса для розвідувальної інформації Сполучених Штатів.
Буквально мільйони екземплярів найсекретніших фотографій, магнітофонних плівок, документів та відеоматеріалів були цифровані й уміщені до блоків пам’яті, а оригінали документів знищили. Цей інформаційний банк захищала система з потрійним дублюванням силових реле та багаторівневою цифровою підтримкою. Більше того, цей банк розмістили на глибині двісті чотирнадцять футів, щоб захистити його від магнітних полів та можливих вибухів. Діяльність у пункті управління позначалася грифом «Абсолютно секретно з кодовим словом “Umbra”». То був найвищий у країні рівень секретності.