Ще ніколи секрети Сполучених Штатів не були захищені так надійно. Цей незламний банк інформації містив тепер проекти новітніх озброєнь; списки свідків, що підлягали захисту, псевдооперативників, детальний аналіз таємних операцій та пропозиції щодо їх проведення. І цей перелік був нескінченним. Більше ніхто не спроможеться проникнути до розвідувальної інформації та завдати шкоди інтересам Сполучених Штатів.
Звісно, чиновники в АНБ розуміли, що ця інформація має цінність тільки тоді, коли нею користуються й коли до неї є доступ. Справжня мета створення банку інформації полягала не стільки в тому, щоб приховати секретну інформацію від вуличних зівак, скільки в тому, щоб зробити її доступною для «правильних» людей. Уся інформація мала рейтинг безпеки і, залежно від рівня секретності, була доступною для державних чиновників у кожному конкретному випадку. Наприклад, із банком інформації міг зв’язатися командир підводного човна й запросити в АНБ найновіші супутникові фото портів Росії, але він не мав стосунку до планів антинаркотичних операцій у Південній Америці. Аналітики ЦРУ мали змогу отримати досьє відомих убивць, але не могли запитувати коди запуску МБР із ядерними боєголовками — то була парафія виключно президента США.
Звісно, інженери-системники не мали доступу до інформації в банку даних, але вони були відповідальні за його безпеку. Як і всі великі інформаційні банки, — від страхових компаній до університетів, — блоки пам’яті АНБ зазнавали безперервних атак із боку комп’ютерних зламувачів, які намагалися хоч одним оком поглянути на секрети, що в них зберігалися. Але програмісти безпеки систем АНБ були найкращими у світі. Нікому з хакерів і близько не вдалося проникнути до бази даних АНБ, і агентство мало всі підстави вважати, що це їм не вдасться ніколи.
Картукян розгублено стояв посеред лабораторії. Він аж спітнів, вирішуючи — іти чи не йти. Біда з «Транскодом» означала також і біду з банком інформації. І легковажність Стретмора просто ошелешувала молодого фахівця.
Кожен працівник знав, що «Транскод» був нерозривно пов’язаний із головним банком даних АНБ. Кожен новий код, після того, як його зламували, миттєво відправлявся з шифрувального відділу по 450-ярдовому оптично-волоконному кабелю до банку даних АНБ для безпечного зберігання. Цей «священний» блок пам’яті мав обмежену кількість точок доступу, і однією з них був «Транскод». Систему фільтрів «Лабети» задумували як супернадійного вартового. А Стретмор взяв і обійшов його.
Серце Картукяна несамовито калатало. «“Транскод” заклинило, і він перебуває в такому стані вже вісімнадцяту годину!» Сама думка про те, що в суперкомп’ютер проникнув вірус і тепер вільно хазяйнує в підвалі АНБ, була нестерпною для молодого фахівця.
— Треба про це доповісти, — випалив він уголос.
Картукян знав, що в подібній ситуації він може звернутися лише до однієї людини: до начальника підрозділу системної безпеки, дратівливого комп’ютерного гуру вагою 400 фунтів, творця «Лабетів» на прізвисько Джабба. В АНБ цей чоловік був мало не напівбогом — він походжав приміщеннями, відвертаючи потенційні загрози й клянучи нетямущих та нездар. Картукян знав, що як тільки Джабба дізнається, що Стретмор обійшов фільтри, небо впаде на землю.
«От досада! — подумав він. — Це ж треба такому статися саме тоді, коли в мене повно роботи!» Схопивши слухавку, він набрав номер цілодобового мобільного телефону Джабби.
РОЗДІЛ 45
Девід Бекер безцільно брів по авеніда дель Сід, намагаючись зібрати думки до купи. Під ногами по бруківці стрибали розпливчасті тіні. Присутність в організмі горілки відчувалася ще досить сильно. У цю мить Девіду здавалося, що все його життя розхлябалося й вийшло з-під контролю. Він подумки полинув до Сюзанни, міркуючи — отримала вона його телефонне повідомлення чи ні.
Попереду севільський міський автобус скреготнув гальмами й під’їхав до зупинки. Бекер підвів очі. Двері автобуса зі скрипом розчинилися, але ніхто з нього не вийшов. Дизельний двигун знову заревів, але коли автобус рушив, із бару неподалік вискочили троє підлітків і погналися за ним, волаючи та вимахуючи руками.
Бекер стояв ярдів за тридцять, витріщився на підлітків, не вірячи своїм очам. Його зір раптом зосередився, але він знав: те, що він бачив, насправді бачити неможливо. Бо то був один шанс із мільйона.
«Мабуть, у мене почалися галюцинації».
Та коли двері розчинилися й тинейджери скупчилися біля них, щоб сісти в автобус, Бекер побачив отезнову. І цього разу він переконався, що то — не галюцинація. Чітко освітлена вуличним ліхтарем, біля автобуса стояла вона.
Підлітки увібралися всередину, і двигун автобуса знову заревів. Бекер незчувся, як щодуху помчав уперед, наче спринтер, не випускаючи зі своєї свідомості химерний образ: чорна губна помада, якісь дикунські тіні для повік й оте волосся... настовбурчене вгору трьома окремими шпичаками. Червоний, білий та блакитний.
Коли автобус рушив, Бекер рвонув вулицею в хмарині чадного вихлопу.
— Espera! Зачекайте! — гукнув він, женучись за автобусом.
Девідові мокасини ковзали по бруківці, але звична спритність гравця у сквош покинула його; він явно почувався не у своїй тарілці. А мозок ніяк не встигав за ногами. Девід вилаявся, згадавши бармена з його горілкою і часовий зсув, що стався через тривалий переліт із США до Іспанії.
Автобус був старої моделі і, на щастя для Бекера, довго й важко розганявся на першій передачі. Бекер відчув, що ось-ось водій почне перемикати передачу. І зрозумів, що має наздогнати автобус іще до того, як водій перейде на другу.
Подвійна вихлопна труба позаду автобуса кашлянула хмарою густого диму — то водій зробив перегазовку. Бекер відчайдушно пришвидшився, порівнявшись із заднім бампером, він узяв праворуч і побіг паралельно з автобусом. І раптом побачив, що в цьому автобусі, як і в усіх автобусах Севільї, задні двері відчинені — безкоштовний кондиціонер.
Зосередивши погляд на дверному отворі, Бекер не звертав уваги на те, що його ноги вже пеком пекло. Він біг навпроти коліс — величезних, по плече заввишки, що гуділи, і їхнє гудіння щомиті набувало все вищих та вищих ноток. Бекер стрибнув до дверей, але не зміг вхопитися за ручку й мало не впав. Відновивши рівновагу, він припустив іще швидше. Під автобусом клацнуло зчеплення — то водій перед перемиканням перейшов на нейтральну швидкість.
«Він перемикається! Я не встигну!»
Та коли шестерні в коробці передач роз’єдналися, щоб з’єднатися в іншу комбінацію, автобус трохи стишив хід. І цього було достатньо. Бекер кинувся уперед. Двигун газонув саме в ту мить, коли пальці Девіда міцно обхопили дверну ручку. Його плече мало не вискочило із суглоба, коли автобус рвонув і, як катапульта, вкинув його на площадку перед сходами.
Девід Бекер незграбно лежав біля дверей автобуса. За кільканадцять дюймів від його обличчя мелькала бруківка. Девід остаточно протверезів. Ноги й плече сильно боліли. Похитуючись, він підвівся, відновив рівновагу й поволі рушив усередину напівтемного автобуса. У натовпі силуетів за кілька сидінь від нього виднілися три окремі шпичаки волосся:
«Червоний, білий та блакитний! Знайшов!»
Девідову свідомість умить заповнили образи: перстень, літачок «Лірджет-60», що чекав на нього в аеропорту, і, нарешті, Сюзанна.
Коли Бекер порівнявся з дівчиною, міркуючи, як розпочати з нею розмову, автобус проїжджав під вуличним ліхтарем. Обличчя панка на мить освітилося.