І Бекер із жахом витріщився на дівчину. З-під розмазаної по обличчю косметики стирчала густа щетина. То не дівчина, а молодий хлопець. Його верхня губа була проштрикнута срібного запонкою, а на плечах він мав чорну шкіряну куртку, під якою не було сорочки.
— Ти якого біса вирячився? — спитав молодик хрипким голосом із нью-йоркським акцентом.
Відчуваючи нудоту, немов під час вільного падіння, Бекер витріщався на пасажирів, яких був повен автобус. А ті витріщалися на нього. Усі вони були панки. І принаймні половина з них мала червоно-біло-блакитне волосся.
— Siéntate! — заволав водій.
Та Девід був надто приголомшений, щоб почути.
— Siéntate! — іще раз верескнув водій. — Сідайте!
Бекер непевно обернувся й побачив у задньому дзеркалі розлючену пику. Та він явно забарився.
Роздратований водій різко натиснув на гальма — і Бекер відчув, що втрачає рівновагу. Він був ухопився за спинку сидіння, але промахнувся. І на мить злетів у повітря. А потім сильно вдарився, приземлившись на тверду й шорстку підлогу.
А на авеніда дель Сід із темряви виступила постать. Чоловік поправив окуляри в дротяній оправі і стояв, вдивлявся в автобус, що віддалявся. Так, Девід Бекер утік, але не надовго. Бо містер Бекер, з усіх севільських автобусів, сів не на який-небудь, а на автобус сумнозвісного маршруту номер двадцять сім.
А двадцять сьомий автобус мав лише один пункт призначення.
РОЗДІЛ 46
Філ Картукян гепнув слухавкою об телефон. Номер Джабби був зайнятий. Джабба зневажливо знехтував такою послугою, як сигнал очікування виклику, бо вважав її набридливою технічною хитрістю, введеною телефонною компанією «AT&T» для збільшення прибутків шляхом почергового з’єднання кожного абонента, який телефонував на зайняту лінію. Проста фраза «Я на іншій лінії, невдовзі передзвоню» заробляла телефонним компаніям мільйони щорічно. Відмова Джабби від цієї послуги була його способом тихого саботажу вимоги АНБ, щоб він всюди мав при собі стільниковий телефон.
Картукян обернувся й поглянув на безлюдне приміщення шифрувального відділу. З кожною хвилиною гудіння генераторів унизу ставало дедалі гучнішим. Хлопець відчув, що час спливає. Він знав, що має піти, але після розмови біля блоку № 3 в його голові почав настирливо прокручуватися девіз служби безпеки комп’ютерних систем: «Спочатку роби, а потім пояснюй».
У суворому світі комп’ютерної безпеки з його високими ставками буквально кілька хвилин визначали — вдасться врятувати систему чи не вдасться. Рідко коли було достатньо часу для обґрунтування захисної процедури, тому інженерам-системникам платили за їхній технічний хист... і за інтуїцію.
«Спочатку роби, а потім пояснюй». Картукян знав, щомає робити. А ще він усвідомлював, що коли вляжеться пил, він або стане героєм АНБ, або буде змушений шукати роботу.
До суперкомп’ютера потрапив вірус — щодо цього Картукян не мав сумнівів. Існував єдиний відповідальний спосіб дій. Це — вимкнути його.
Інженер знав два способи вимикання «Транскоду». Перший — через особистий термінал командира, що стояв під замком в його офісі, — отже, цей варіант не годиться. Другий — ручний вимикач, розташований на одному з нижніх поверхів під підлогою шифрувального відділу.
Картукян нервово ковтнув слину. Йому страшенно не хотілося спускатися до нижніх поверхів. Лише один раз довелося йому там побувати — під час навчання. То був чужий химерний світ із довгими лабіринтами вузеньких сходів, фреонових трубок і запаморочливо глибокою шахтою з гуркотливими електрогенераторами на дні...
Він ладен був піти куди завгодно, але тільки не туди, ладен був зустріти на своєму шляху кого завгодно, тільки не Стретмора, але обов’язок є обов’язок. «Завтра вранці вони мені подякують», — подумав він, трохи невпевнений, що так воно й буде.
Глибоко вдихнувши, Картукян відчинив особисту металеву шафку начальника підрозділу системної безпеки. На полиці з демонтованими комп’ютерними деталями за медіа-концентратором та LAN-тестером стояла кружка випускника Стенфордського університету. Не торкаючись її країв, Картукян засунув пальці всередину й витягнув звідти плаский зубчастий ключ.
— Дивно, що інженери, покликані пильнувати безпеку систем, самі не дотримуються правил безпеки, — пробурчав він.
РОЗДІЛ 47
— Код вартістю мільярд доларів? — пирхнула Мідж, ідучи по коридору разом із Брінкергофом. — Не може бути!
— Клянуся! — відказав він.
Вона підозріло поглянула на нього.
— Сподіваюся, це не чергова хитрість, щоб затягнути мене в ліжко.
— Мідж, та я б ніколи... — почав він заперечувати голосом праведника.
— Та знаю, знаю, Чеде, — перервала його Мідж. — Не нагадуй.
Півхвилини по тому вона вже сиділа в кріслі Брінкергофа, вивчаючи звіт шифрувального відділу.
— Ось бачиш, — сказав він, перехиляючись їй через плече і вказуючи цифру, про яку йшлося. — Оцей ССР — мільярд доларів! Здуріти можна!
Мідж хихикнула.
— І дійсно, трохи завищена цифрочка, еге ж?
— Та отож, — простогнав він. — Трішечки.
— Схоже, це ділення на нуль.
— Хто-хто?
— Не хто, а «що» — ділення на нуль, — пояснила Мідж, переглядаючи решту даних. — ССР вираховується як дріб — загальна сума витрат ділена на кількість розшифровок.
— Ясна річ, — відсторонено кивнув Брінкергоф, намагаючись не заглядати в її декольте.
— Коли знаменник дорівнює нулю, — пояснила Мідж, — то частка прагне до безконечності. Комп’ютери дуже не люблять безконечності, от і друкують замість неї дев’ятки. — Вона показала на інший стовпчик. — Ось бачиш?
— Еге ж, — швидко підтвердив Брінкергоф, відводячи погляд від декольте й зосереджуючись на папері.
— Це сьогоднішня приблизна інформація про обсяг діяльності. Ось поглянь на кількість розшифровок.
Брінкергоф слухняно прослідкував за її пальцем і поглянув на нижню частину стовпчика.
Кількість розшифровок: 0
Мідж постукала пальцем по аркушу.
— Я так і знала. Поділено на нуль.
Брінкергоф здивовано вигнув брови.
— То все нормально?
Мідж стенула плечима.
— Це просто означає, що сьогодні ми не розшифрували жодного коду. Мабуть, «Транскод» вирішив взяти відпустку й перепочити.
— Відпустку? — перепитав Брінкергоф із сумнівом у голосі. Він достатньо довго пропрацював із директором АНБ, щоб знати: відпустки та «перерви» — не тутешній метод роботи. Особливо стосовно «Транскоду». Фонтейн заплатив два мільярди доларів за свого велетня, сподіваючись, що це помірковане капіталовкладення. Кожна секунда, змарнована суперкомп’ютером, означала гроші, спущені в унітаз.
— Але ж Мідж... — мовив Брінкергоф. — «Транскод» не бере відпусток і перерв. Він функціонує вдень та вночі. І ти про це знаєш.
Вона знов стенула плечима.
— Може, Стретмор не схотів стирчати тут учора допізна, щоб підготувати для суперкомп’ютера обсяг роботи на суботу. Скоріш за все, він знав, що Фонтейн у від’їзді, і тому вшився якомога раніше на риболовлю.
— Та годі тобі, Мідж, — саркастично відказав Брінкергоф. — Не наїжджай на нього.
Не було секретом те, що Мідж Мілкен не полюбляла Тревора Стретмора, бо той вдався до хитрого маневру, щоб вмонтувати в «Стрибунець» чорний хід, але його викрили. Попри добрі наміри Стретмора, АНБ дорого заплатило за це фіаско. ФЕК набула впливовості, Фонтейн втратив довіру конгресу, а найгіршим було те, що агентство значною мірою позбулося своєї анонімності. Раптом домогосподарки з Мінесоти почали писати скарги до «America Online» та «Prodigy» й висловлювати побоювання, що АНБ може читати їхні електронні повідомлення. Наче АНБ збиралося викрасти в них секретний рецепт тістечок або джему.
Фіаско Стретмора дорого обійшлося АНБ, і Мідж відчувала на собі частину провини — зовсім не тому, що передчувала такий коник від командира, а тому, що це вчинили за спиною директора, а Мідж платили саме за те, щоб вона цю спину прикривала. Поблажливість Фонтейна робила його вразливим, а Мідж змушувала нервувати. Але директор давно навчився відступати вбік і давати розумним людям зробити свою роботу; саме цього принципу він і дотримувався в робочих стосунках із Тревором Стретмором.